Розділ 6. Штурман і тюльпани

Поки вони жили в гостинному домі Галини, їхня донька Вероніка стала для сім'ї штурманом та аналітиком. Годинами, згорбившись над маленьким екраном смартфона, вона вбирала інформацію, зіставляла факти, читала чати біженців та офіційні зведення. Її обличчя, освітлене холодним світлом дисплея, було по-дорослому серйозним і зосередженим. Вона більше не була просто їхньою донькою; вона стала їхнім єдиним навігатором у цьому хаосі.
— Тату, дивись, — покликала вона його одного вечора, показуючи супутникові знімки черг на кордоні. — Пропускні пункти до Польщі — це пекло. Люди стоять у машинах по кілька діб. Там справжній колапс.
Вона перемкнула екран на іншу вкладку.
— А ось Румунія. Тут спокійніше. Потік є, але він рухається. Якщо ми поїдемо через Чернівці, у нас є шанс перетнути кордон за кілька годин, а не днів.
Це була не просто порада. Це був чітко вивірений план, підкріплений десятками свідчень і фактів. Порадившись, вони погодилися без зайвих суперечок. Логіка доньки була незаперечною.
Попрощавшись із Галиною, яка перехрестила їх на порозі, вони знову поринули в ревучий потік машин, що тік на захід. Дорога до Чернівців була довгою і нервовою, але тепер у них була ясна мета. Це змінювало все.
Чернівці зустріли їх сутінками й пронизливим холодом. Місце для ночівлі, яке їм вдалося знайти через волонтерів, виявилося якимось богом забутим гуртожитком на околиці міста. Величезна, гулка будівля з облупленими стінами, тьмяними лампочками в коридорах і крижаними, не опалюваними кімнатами, де зі щілин у вікнах свистів вітер. Це було навіть гірше, ніж спортзал у школі. Тут не було втішливої присутності дбайливих місцевих жителів, лише такі ж, як вони, змучені транзитні пасажири цієї війни, що мовчки розстеляли свої постелі на скрипучих металевих ліжках. Тієї ночі ніхто з них майже не спав, прислухаючись до кашлю в сусідній кімнаті й завивання вітру, що здавалося плачем за їхнім втраченим життям.
Вранці вони покинули це сумне пристановище без найменшого жалю. Коли вони виїжджали з міста, він раптом загальмував біля невеликого вуличного ринку. Старенька, закутана в кілька хусток, продавала перші, ще тугі бутони тюльпанів. Не кажучи ні слова, він вийшов, купив невеликий букетик із семи яскраво-червоних квітів і, повернувшись у машину, простягнув його дружині й доньці.
— Зі святом, мої рідні.
Вони обидві завмерли. Восьме березня. У цій нескінченній низці днів страху та втечі вони зовсім забули про дати. Дружина, Люба, взяла квіти тремтячими руками, і в її очах, уперше за довгий час, блиснули не сльози горя, а сльози тихої, пронизливої ніжності.
Зима поступово відступала. Сонце, хоч і несміливо, вже пригрівало крізь хмари. Маленький, зухвало яскравий букет тюльпанів затишно прилаштувався на торпеді машини. Цей клаптик кольору й життя посеред сірого пейзажу та колони втомлених автомобілів здавався актом непокори. Він був мовчазною обіцянкою, що весна все одно настане. Що життя, любов і краса сильніші за війну.
Вони попрямували до румунського кордону. Попереду був прикордонний перехід, невідомість, чужа країна. Але тепер на них дивилися не тільки показники приладів, а й живі, трепетні пелюстки тюльпанів, що нагадували про те, що навіть у найтемнішій подорожі треба везти з собою частинку дому й надії.