Розділ 5. Прихисток і спокута

Її звали Галина. Вона жила сама в невеликому приватному будинку і, не ставлячи зайвих запитань, віддала їм цілу кімнату. Вперше за багато днів вони спали у справжніх ліжках, на чистих простирадлах. Вперше прийняли гарячий душ, змиваючи з себе дорожню багнюку й липкий страх. Запах гарячого борщу, яким їх нагодувала Галина, здавався запахом з іншого, забутого життя. Нарешті їхній кіт Василь міг покинути тісну клітку й ночувати на ліжку поруч із господинею.
Вони прожили у цієї чуйної жінки три дні. Це була не просто зупинка, це був рятівний перепочинок, шанс знову відчути себе людьми. Треба було зібратися з силами й думками. По-перше, знайти бензин, заправити не тільки бак, а й усі каністри, які вони везли з собою. По-друге, знайти працююче відділення банку, щоб зняти трохи готівки. Гроші на картці здавалися чимось ефемерним, а хрусткі купюри в кишені давали крихке, але реальне відчуття впевненості. За ці три дні їм треба було вирішити, що робити далі, бо дорога на захід ще не була закінчена.
На другий день їхнього перебування у Галини, у цій тихій гавані посеред бурхливого шторму, задзвонив телефон. Дзвінок був із Харкова. На екрані висвітилося ім'я: «Андрій». Його найкращий друг, з яким вони пліч-о-пліч пропрацювали понад двадцять років на меблевій фірмі, збираючи шафи й ділячи на двох і радощі, і горе. Він знав, що Андрій був військовозобов'язаним, але до останнього сподівався, що його не зачеплять.
— Льоню, привіт, — голос у слухавці був утомленим, хрипким, але до болю знайомим. У ньому не було паніки, лише нескінченна, свинцева втома людини, яка кілька діб не спала під гуркіт артилерії.
— Андрію! Живий! Слава богу! Як ти? — вирвалося в нього. Він підскочив, жестом показавши дружині й доньці, хто дзвонить. Вони завмерли, вслухаючись.
— Живий поки. Мене призвали, Льоню. Я на службі. Але я не про себе… Я знаю, що ви поїхали. У моєї доньки, ти пам'ятаєш Тетяну, в неї ж дитина зовсім маленька, рочку немає… Ми боїмося залишатися в нашому будинку. Його сильно обстрілюють. Щодня. Вчора був приліт зовсім поруч, наш дім пошкоджено, вікон немає, стіну посікло уламками. Вони сидять у підвалі, але це не діло… Льоню, можна… можна ми поки поживемо у вас?
Запала тиша, яка тривала не довше, ніж удар серця. Секунди на роздуми. Він не дивився на дружину, він відчував її погляд. Він знав, що вона скаже. Він бачив, як донька, не змовляючись, рішуче кивнула. Це була не порада, це було одностайне, мовчазне рішення, прийняте трьома людьми, які щойно самі були на межі відчаю. Їхній власний біль не озлобив їх, а навпаки, зробив чужу біду своєю.
— Звісно! Андрію, звичайно! Про що мова! — його голос набув твердості, якої йому так не вистачало всі ці дні. — Приїжджайте швидше! Слухай уважно…
І він почав швидко, чітко диктувати, ніби віддаючи наказ. Він розповів про велику абрикосу, під корінням якої вони знайдуть загорнуті в ганчірку ключі. Розповів, де в сараї заховані дві каністри із запасним бензином, який він приберіг на крайній випадок. Цей випадок настав, тільки не для нього.
— Дякую, Льоню. Дякую, брате, — прошепотів Андрій, і в його голосі щось здригнулося. — Бережи вас Бог.
Дзвінок обірвався.
Він опустив телефон і подивився на дружину, Любу. На її очах стояли сльози, але це були не сльози страху чи горя. Вона підійшла до вікна, за яким шумів мирний, далекий від війни хмельницький дворик, і тихо промовила, дивлячись кудись удалину:
— Так буде всім спокійніше…
І він зрозумів, що вона мала на увазі. Вона не просто погодилася. Для неї, яка залишила дім з таким болем, це було спокутою. Їхній дім, їхня фортеця, яку вона не хотіла кидати, не стоятиме порожнім і сиротливим. Він знову житиме. Він дихатиме дитячим плачем, він сховає під своїм дахом інших людей, рятуючи їх так само, як зараз чужий дім рятував їх самих. Її дім продовжував виконувати своє головне призначення — бути прихистком.
У цей момент щось змінилося в них усіх. Важкий тягар провини за власну втечу, який тиснув на плечі, раптом став легшим. Їхній від'їзд набув нового, вищого сенсу. Вони не просто рятували свої життя — вони звільнили місце для тих, кому воно було потрібніше. І закопані під абрикосою ключі з символу прощання і втрати перетворилися на символ надії та порятунку.