Розділ 4. Ріка людського горя

Початковий план був туманний і простий, як інстинкт: просто вижити. Просто покинути небезпечний регіон, до якого невблаганно підповзала лінія фронту. Дмитро, їхній рятівник і провідник, вів свою маленьку колону з трьох машин, як досвідчений лоцман веде судна через рифи. Він знав кожну яму на розбитих ґрунтівках, кожну стежку, що петляла між замерзлими полями, де можна було проскочити, оминувши основні дороги, які вже ставали смертельно небезпечними.
Нарешті, їхній маленький караван виринув на головну трасу Харків-Київ. І тут вони побачили війну в усьому її масштабі. Це була не дорога, а ревуча ріка з металу й людського горя, що текла в одному напрямку — на захід. Тисячі машин, забитих доверху речами й людьми з однаковими, сірими від втоми та страху обличчями, повзли бампер до бампера. Київ, палаюча столиця, що билася в агонії, був пасткою, і Дмитро, махнувши їм рукою, звернув на південь.
Вони рушили в бік Дніпра, а потім на Кропивницький. Там, на околиці міста, їхня коротка спільна подорож закінчилася. У Діми там був друг, який чекав на нього з батьками. Прощання було зім'ятим і швидким, як усе в ті дні. Коротке рукостискання, кілька загальних слів підбадьорення, і ось вони залишилися самі посеред чужого міста, самі в цьому нескінченному потоці біженців. Їхній провідник зник, і тепер їм належало плисти цим страшним морем втечі самостійно.
Вони рушили далі, на Вінницю. Ночі стирали всі соціальні відмінності. Колишній інженер, вчителька, фермер — усі ставали рівними, розстеляючи свої ковдри та матраци на холодних підлогах спортзалів та ігрових кімнат дитячих садків. Ці тимчасові притулки, нашвидкуруч обладнані волонтерами, пахли хлоркою, потом, несвіжим одягом і страхом. Ночами тишу порушували стримані ридання, чийсь кашель і тихий дитячий плач, від якого стискалося серце. Він дивився на свою дружину й доньку, що спали поруч на підлозі під квітчастими дитячими малюнками на стінах, і відчував, як його минуле життя, його особистість, його ім'я стираються, залишаючи лише одне визначення — біженець.
Дорога стала випробуванням. Бензин перетворився на головну цінність, на рідке золото, від якого залежало їхнє життя. Їхня машина була їхнім єдиним домом, їхнім останнім острівцем особистого простору, їхнім ковчегом. Стрілка покажчика пального стала кардіограмою їхньої надії. Величезні черги на заправках, де бензин відпускали по десять літрів в одні руки, бійки, відчайдушні суперечки — все це стало новою реальністю.
За кілька таких болісних стрибків, від заправки до заправки, від ночівлі до ночівлі, вони дісталися Хмельницького. Виснажені до краю, вони зупинилися біля блокпоста на в'їзді в місто, не знаючи, куди податися далі. І тут сталося диво. До них підійшла немолода жінка у простій хустці, волонтерка. Побачивши їхні розгублені обличчя, вона просто сказала: «Вам ніде зупинитися? Поїхали до мене. Місця вистачить».