Розділ 3. Ключі під абрикосою

Він знайшов у телефоні номер Діми. Коротка розмова. «Так, виїжджаємо на світанку. Чекаю на вас біля виїзду з села. Будьте готові».
Останні години в домі минули в гарячковій, але тихій метушні. Вони рухалися, як автомати, виконуючи механічні дії. Скласти в сумку залишки їжі. Перелити воду в пляшки. Перевірити документи, складені в одну папку. Кожен брав щось своє, щось, що було символом життя, яке минало. Дружина загорнула в рушник дві старовинні чашки, що дісталися від її бабусі. Донька сунула в кишеню куртки маленького плюшевого ведмедика, який сидів на її ліжку з дитинства. Він же взяв лише пачку фотографій у старому альбомі.
Наступного ранку, коли блідий, холодний світанок ледь пробився крізь хмари, вони винесли останні сумки й завантажили їх у машину. Почесне місце на задньому сидінні зайняв улюбленець родини кіт Василь у своїй переносці — коробці. Він обійшов дім, востаннє торкнувшись рукою його шорстких, холодних лютневих стін. Замкнув двері. У руці залишилася важка в'язка ключів — від будинку, від сараю, від хвіртки. Ключі від усього їхнього життя.
На мить він завагався. Залишити їх у замку? Кинути на ґанку? Це здавалося зрадою. Тоді він підійшов до великої розлогої абрикоси, яку садив ще його батько. Дерево-охоронець, свідок усієї їхньої родинної історії. Швидкими, затятими рухами він вирив невелику ямку біля коріння. Загорнувши дзвінкі ключі у шматок чистої тканини, він із важким почуттям опустив їх у холодну, вологу землю й засипав зверху. Наче ховав щось живе. Частину себе.
Він не став обертатися. Не глянув на вікна, які, здавалося, дивилися на нього з німим докором. Просто сів за кермо. Мотор завівся зі звичним гуркотом. Вони рушили.
Машина повільно котилася порожньою вулицею їхнього села. Він дивився в дзеркало заднього виду, як віддаляється їхній дім, їхній сад, їхня абрикоса, під якою тепер спали ключі. Дивився на бліді, скам'янілі обличчя дружини й доньки поруч. І одна-єдина думка билася в голові, як спіймана пташка: не вірилося. Просто не вірилося, що все це відбувається з ними. Що це не страшний сон, від якого можна прокинутися, а їхня нова, жорстока реальність. Попереду на них чекала машина Діми й дорога в нікуди.