Розділ 2. Фортеця, що вагається

Категоричність її тону не здивувала його. Він знав свою дружину. За майже сорок років спільного життя він вивчив цю її рису — спочатку глухе, інстинктивне заперечення всього, що загрожує зруйнувати їхній усталений світ, а потім, після внутрішньої боротьби, повільне і важке прийняття неминучого. Зараз вона стояла у дверному прорізі, у своєму улюбленому халаті, і здавалася такою ж невід'ємною частиною цього будинку, як потріскані від часу балки під стелею. Її слова «Я дім не покину» були не просто фразою, а маніфестом. Цей дім був її фортецею, її ковчегом, який вона будувала все життя, наповнюючи його теплом, вишитими подушками, запахом яблучних пирогів і сотнями слоїків з консервацією у підвалі.
— Мамо, ти не розумієш! — голос доньки зірвався. — Там… там пекло! Це не жарти!
Але він підняв руку, зупиняючи її. Сперечатися зараз було марно. Це було те саме, що намагатися зрушити з місця віковий дуб.
«Я в окупації не залишуся», — ця думка, холодна й гостра, мов голка, пронизала його мозок. Він пам'ятав розповіді діда, пам'ятав вицвілі фотографії і ту гіркоту в очах старих, яка не минала з роками. Ні. Що завгодно, тільки не це.
Але він не поспішав з відповіддю дружині. Спочатку треба було все збагнути. Не піддаватися першому панічному пориву, а скласти розрізнені, жахливі фрагменти в єдину картину.
Увесь наступний день перетворився на один суцільний, гудячий інформаційний потік. Телевізор, що працював без угаву, захлинався тривожними зведеннями. Екран смартфона світився мапами з червоними стрілками, назвами міст, які ще вчора були синонімами мирного життя, а сьогодні стали точками на фронтовій мапі: Київ, Харків, Херсон, Суми. Сухі слова дикторів не могли передати всього масштабу катастрофи, але за ними вгадувалися мільйони таких самих, як вони, розгублених і наляканих людей. Сумнівів не лишилося. Це не був локальний конфлікт чи «операція». Ворог, Росія, справді почав повномасштабне вторгнення в його країну, Україну.
Треба було зрозуміти, що робити далі.
Донька, чиї очі за цю добу, здавалося, подорослішали на десять років, не відступала. Вона наводила все нові й нові докази: дороги можуть перекрити, мости підірвати, скоро не буде бензину, зв'язку, нічого. Її логіка була бездоганною, але наштовхувалася на мовчазну впертість матері.
Вони з дружиною вирішили поки не поспішати. Зважити все. Вивчити можливі варіанти, зрозуміти, куди саме можна їхати, де буде безпечніше. І, найголовніше, підготуватися.
На щастя, розрахунки ворога на блискавичне захоплення не справдилися. Фронт загруз, наступ уповільнився. Гул канонади став звичним, але більш далеким фоном. На зміну першому гострому шоку прийшла тягуча, виснажлива тривога. Вони почали поступово заспокоюватися, якщо можна було назвати спокоєм це заціпеніння, це життя в режимі постійного очікування гіршого.
Але руки робили свою справу. Ніби підкоряючись давньому інстинкту самозбереження, вони почали готуватися до від'їзду, який все ще висів у повітрі невимовленим рішенням. У багажник старенької машини лягли каністри з бензином. У будинку з'явилися коробки з консервами, крупами, макаронами. Вони збирали аптечку, пакували в герметичні пакети документи й найцінніші фотографії. Кожен складений светр, кожна банка тушонки були маленьким кроком до того, від чого так відчайдушно відрікалася його дружина. Вона робила все це мовчки, зі стиснутими губами, ніби готуючи запаси не для втечі, а для довгої облоги їхньої маленької фортеці. Але він знав — крига скресла.
Минуло кілька днів. Днів, що злилися в один сірий, тривожний сон наяву. Час втратив свій звичний плин, розділившись на два стани: дзвінка тиша, повна напруженого очікування, і далекий, але невблаганний гул, що то накочувався, то слабшав, мов подих гігантського, хворого звіра.
Ворог повільно, але невпинно, як в'язка нафтова плівка по воді, розповзався по їхній землі. Щодня новини приносили назви нових селищ, над якими тепер майорів чужий прапор. Червоні стрілки на мапі в доньчиному смартфоні, які спочатку здавалися далекою, абстрактною загрозою, тепер підбиралися все ближче. Вони вже не просто чули війну — вони почали її відчувати. Раптом зник хліб у сільській крамниці. Вечорами все частіше почала зникати електрика, занурюючи дім у первісну, липку темряву, в якій кожен шурхіт за вікном здавався кроками ворога.
І тоді виникло нове, страшне слово — «оточення». Воно витало в повітрі, його вимовляли пошепки сусіди біля криниці, воно просочувалося у придушеному голосі диктора по радіо. Ідея про те, що їхній маленький острівець відносного спокою може будь-якої миті перетворитися на пастку, з якої немає виходу, стала майже відчутною.
Рятівна ниточка з'явилася несподівано. Доньці зателефонував її давній знайомий, Діма. Його батьки жили в їхньому ж селі, і він, забравши їх, збирався прориватися на західну Україну.
— Тату, він пропонує їхати з ним, — голос доньки в слухавці був сповнений відчайдушної надії. — Він їде завтра вранці. Він знає всі путівці, всі стежки. Каже, що головні траси вже небезпечні, там блокпости, можуть бути обстріли. Діма знає, як їх об'їхати. Це наш шанс. Єдиний.
Пропозиція була рятувальним колом, кинутим потопаючому. Логіка, інстинкт самозбереження — все кричало про те, що треба хапатися за нього обома руками. Але в їхньому домі все ще жила надія. Підступна, ірраціональна, вона була схожа на найтонший туман, що спотворює реальність.
— Може, почекаємо? — сказала дружина того вечора, коли вони сиділи при свічках, слухаючи віддалену канонаду. — По телевізору казали, що наші їх зупинили під Києвом. Що їм не вистачає палива. Може, все це скоро закінчиться? Може, вже завтра ми прокинемося, і все буде як раніше?
Вона дивилася на чоловіка з благанням. Їй так хотілося, щоб він підтвердив її слова, щоб сказав: «Так, люба, звісно, давай почекаємо».
Він мовчав, розриваючись між тверезим розумінням смертельної небезпеки й небажанням зруйнувати останню опору своєї дружини. Він бачив страх в очах доньки й уперту віру в очах дружини. А сам він відчував, як кільце стискається. Ще день, два — і дороги, навіть путівці, які знав Діма, можуть бути відрізані. І тоді їхній дім, їхня фортеця, справді стане для них в'язницею. А потім, можливо, і могилою.
Надія, що армію росіян ось-ось зупинять, була такою спокусливою. Вона дозволяла не робити цей останній, найстрашніший крок — крок за поріг власного дому, у цілковиту невідомість. Але кожен новий вибух, що стрясав далекий горизонт, бив на сполох, заглушаючи тихий шепіт цієї зрадливої надії. І рішення треба було приймати зараз.
Переломний момент настав не з гуркотом близького вибуху, а з пронизливим, майже істеричним писком телефона посеред ночі. На екрані світилося ім'я, яке завжди було синонімом свята й далекого, благополучного світу — старша донька, яка жила у США. Її дзвінки завжди були неспішними, сповненими розповідей про інше життя. Але не цього разу.
Голос, що прорвався через океан і тріск поганого зв'язку, був чужим — різким, зривистим, сповненим паніки, яку вона навіть не намагалася приховати.
— Тату! Мамо! Ви мене чуєте? Вам треба їхати! Просто зараз! Негайно!
— Доню, що трапилося? — запитала дружина, притискаючи слухавку до вуха так, ніби могла через неї притягнути доньку ближче, захистити.
— Росіяни бомблять Запорізьку АЕС! Ви розумієте, що це?! Атомну станцію! Вони божевільні! Якщо там рвоне, це буде другий Чорнобиль, тільки гірше! Вам потрібно покинути територію України, їхати якомога далі на захід!
Зв'язок обірвався, залишивши в кімнаті оглушливу тишу, в якій слова «АЕС» і «катастрофа» продовжували висіти, мов радіоактивний пил. Це був удар під дих. Одна справа — солдати, танки, видимий, відчутний ворог. І зовсім інша — невидима, безмовна смерть, що повзе з вітром, від якої не сховатися у підвалі, не захиститися стінами дому.
У цей момент в очах його дружини щось надломилося. Остання крихка надія, яку вона так дбайливо плекала, розлетілася на мільйони уламків. Вона повільно опустила телефон і подивилася на чоловіка. В її погляді більше не було впертості, лише бездонний жах і мовчазна згода.
Далі зволікати з рішенням було вже не просто небезпечно — це було самогубством.