Розділ 1. Дзвінок

Дзвінок розірвав глуху тишу ночі, наче постріл. Він не просто дзеленчав — він волав, наполегливо й тривожно, змушуючи серце завмерти, а потім пуститися вскач. О такій годині дзвонять лише з бідою. Чоловік, скинувши залишки сну, намацав на тумбочці холодний корпус телефона. На екрані світилося ім'я доньки.
— Тату, — голос у слухавці був придушений, повний стримуваних сліз і страху. — Тату, ти це чуєш?
Він не встиг відповісти. Донька, яка жила в місті, вочевидь, піднесла телефон до відчиненого вікна. До його вух долинув гулкий, розкотистий звук, який неможливо було сплутати ні з чим. Глухі, далекі удари, від яких, здавалося, вібрувала сама земля. Звуки вибухів.
— Невже… все-таки… — прошепотів він у порожнечу кімнати.
У це не хотілося вірити. Про це говорили пошепки, читали між рядками в новинах, відмахувалися, як від поганого сну. Але сон став дійсністю. Те, у що було так важко повірити, сталося. Почалася війна.
— Збирайся швидко. І приїжджай, — скомандувала донька, але тут же виправилася: — Ні. Чекай. Я вже їду. Мене підвезуть. Збирай маму.
Зв'язок обірвався.
Вони з дружиною жили за містом, у своєму будинку, який здавався їм фортецею, прихистком від метушні й тривог світу. Якою ж наївною була ця думка.
Думки, важкі й в'язкі, мов болотяна твань, ворушилися в голові. Що робити? Збирати що? Документи? Воду? Куди тікати? Поки не було відповідей, лише дзвінка паніка у вухах.
У цей момент над самісіньким дахом їхнього будинку, оглушливо ревучи турбінами, низько пронісся військовий літак. Шибки затремтіли в рамах, а темна тінь на мить накрила подвір'я. Майже одразу, вже зовсім близько, гримнуло так, що заклало вуха. Це бомбили невеликий аеродром у сусідньому селі. Війна перестала бути далеким гулом у телефоні — вона прийшла сюди.
Він вийшов на подвір'я. Повітря було холодне й пахло згарищем. Механічно, ніби виконуючи давно завчену дію, він відчинив хвіртку, вдивляючись у темряву дороги, якою мала приїхати донька.
Дві години тягнулися, мов вічність. Дві години напруженої мовчанки, що переривалася лише віддаленими гуркотами. Нарешті, у світлі вуличного ліхтаря з'явилася машина. Вона різко загальмувала, і з неї вискочила його донька. Бліда, зі змарнілим обличчям, вона закинула на плече велику дорожню сумку і майже вбігла на подвір'я.
— Тату, треба їхати. Негайно, — видихнула вона, опинившись на порозі. — Вони скоро будуть тут.
У цей момент у дверях спальні, кутаючись у халат, з'явилася його дружина. Вона дивилася на схвильовану доньку, на чоловіка, що застиг у передпокої, і в її очах не було страху — лише холодна, вперта рішучість.
— Я нікуди не поїду, — твердо промовила вона, обводячи поглядом стіни рідного дому. — Я дім не покину.