Епілог

Я стою в коридорі університету, і в повітрі пахне не озоном чи паленою проводкою, а старим папером, дезінфекторами та кавою. На моєму халаті — емблема ветеринарного факультету.
Хтось скаже, що це дивно. Відьма Шостого покоління, яка могла б керувати стихіями, обирає лікувати котів і перев’язувати лапи собакам. Але вони не розуміють. Після того, як я була руйнівним полум’ям, я нарешті хочу навчитися зберігати життя в його найменших проявах.
Ніка допомогла мені «підтягнути» біологію, хоча постійно бурчала, що клітинний код набагато складніший за Python. Майя тепер викладає музику в школі неподалік, і її учні грають так чисто, що в місті майже зникли сварки. Ліна... ну, Ліна перетворила наш університетський дворик на ботанічний сад за одну ніч, і адміністрація досі не розуміє, як там у вересні розквітли магнолії.
Андрій чекає на мене після пар. Він теж змінився. Його «бурштинові очі» тепер бачать не лише магію, а й красу в дрібницях. Він часто заходить у притулок, де я проходжу практику, і Очерет (який тепер офіційно вважається «котом-терапевтом») завжди зустрічає його переможним муркотінням.
Зореслава каже, що моє світло нарешті стало рівним. Воно більше не випалює асфальт під ногами. Тепер воно гріє. Коли я кладу руки на хвору тварину, я відчуваю, як вогонь перетворюється на лагідне тепло, що загоює рани.
Сьома? Вона тиха. Вона живе в моїх мріях, у планах на майбутнє, у тому, як я дивлюся на Андрія. Вона — це обіцянка світу, де магія і природа нарешті знайшли спільну мову.
Я дістаю з сумки блокнот, щоб записати лекцію з анатомії. На першій сторінці все ще зберігся слід від попелу з того дня у Вежі SafeCity. Я посміхаюся і перегортаю сторінку.
Мені сімнадцять. Я майбутній ветеринар. І я точно знаю: сьогодні нічого не вибухне. Сьогодні ми просто будемо жити.