Частина 20: Остання зустріч

Сонце, що пробивалося крізь штори, здавалося мені зараз недоречним, майже зухвалим. Я сиділа посеред кімнати, в якій ще вчора все дихало нами, і відчувала себе загубленою в часі. Я не знала, за що хапатися, з чого почати цей день, який мав стати першим днем мого життя «після». Руки самі собою тягнулися до телефону, мов до останньої ниточки, що зв’язувала мене з ним.

Я набрала Андрія. Його голос у слухавці звучав приглушено і якось неприродно спокійно, і цей контраст із моїм внутрішнім криком був нестерпним. — Макса вже везуть з моргу додому, до мами Ніни, — промовив він коротко.

Ці слова вдарили по мені сильніше, ніж будь-що до цього. В один момент усе стало офіційним, незворотним. Додому. Він їхав додому, але не в нашу спільну квартиру, не до мене, а до матері — у холод, у нерухомість, у вічність. Я не мала часу на роздуми чи на те, щоб оговтатися. Зірвавшись з місця, я почала збиратися, керуючись лише одним, єдиним імпульсом: я маю бути там. Я мушу встигнути доїхати якомога швидше.

У мене було лише одне бажання — востаннє подивитися на нього, ввібрати в себе кожну його рису, поки він ще «тут», поки ще можна бути поруч, навіть якщо ця присутність тепер має форму мовчання.

Таксі несло мене крізь місто, яке раптом стало чужим і ворожим. Весь шлях я проплакала — сльози не приносили полегшення, вони лише застеляли очі солоною пеленою, перетворюючи світ за вікном на розмиті плями. Коли машина наблизилася до знайомого району, я раптом відчула, що не можу більше сидіти в закритому просторі. Я попросила водія зупинитися і вийшла, сподіваючись, що ходьба допоможе мені зібрати себе докупи.

Але тут почалося щось неймовірне. Я йшла вуличками, якими ми з Максом їздили сотні разів — до його матері, на свята, просто в гості. Я знала кожен поворот, кожен будинок. Але тепер дорога почала плутати мене, наче сама земля під ногами відмовлялася вести до місця, де він лежав. Я опинилася на перехресті, яке начебто було знайомим, але виявилося чужим. Я звернула праворуч, потім ліворуч, і знову впиралася в глухий кут, якого тут ніколи не було.

Це було не просто запаморочення від горя — це було якесь містичне затьмарення. Стіни будинків здавалися вищими, повороти — безглуздими. Я крутилася на одному місці, панічно озираючись навколо, і не могла збагнути: як я, людина, що знає ці шляхи напам’ять, тепер почуваюся як заблукале дитя?

Від цієї безпорадності я розревілася ще сильніше. Моє серце розривалося від того, що навіть дорога до нього тепер стала перешкодою. Я притиснулася спиною до якогось холодного паркану, задихаючись від сліз, і в якийсь момент зрозуміла — я не впораюся сама.

Я заплющила очі, вдихнула вогке повітря і звернулася до нього. Не до мертвого тіла, яке везли в труні, а до того Макса, який знав у цьому районі кожну стежку. — Максе, благаю... — прошепотіла я в порожнечу, вкладаючи в ці слова весь свій розпач. — Я заблукала. Ти завжди вів мене, ти завжди був моїм дороговказом. Будь ласка, покажи мені шлях. Мені треба бути поруч. Я не можу знайти дорогу до тебе.

Я замовкла, чекаючи, що станеться. І в тій тиші, що настала після мого крику душі, я відчула, як паніка починає відступати, замінюючись якоюсь дивною, майже відчутною підказкою всередині мого розуму.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись вгамувати серцебиття, яке віддавалося болем у кожному нерві. Витерла сльози долонями, і в цей момент внутрішня паніка відступила, поступившись місцем дивному, майже механічному спокою. Я ніби почула його голос — чіткий, впевнений, той самий голос, що колись говорив зі мною: «Любисточку, прямо, потім ліворуч».

Я пішла. Кожен крок був чітким і впевненим, ніби я йшла не вуличками, а по вже прокладеному рейками шляху. Вулиці, які хвилину тому здавалися лабіринтом, раптом вишикувалися в єдину правильну лінію. Я знала, куди йти, і жоден поворот більше не збивав мене з пантелику.

Коли будинок його мами Ніни з’явився в полі зору, я побачила знайомі машини й постаті рідних. Серце впало в безодню. Вони вже були тут — його близькі, його кров, його життя, якого я тепер була лише частиною, що стікає кров’ю. Моє тіло почало зрадливо тремтіти, дрібно і неконтрольовано, наче я знову опинилася в тій крижаній машині посеред зими.

Я увійшла в будинок. Запах квітів, свічок і якоїсь гнітючої, важкої тиші вдарив у ніс. Я зупинилася в коридорі, не в силах зробити навіть крок. Попереду була кімната. Кімната, де він лежав.

Я застигла. Страх був настільки фізичним, що я боялася вдихнути. Поки я не бачила його, поки він був лише «якимось тілом», про яке мені розповідали — в мені жила крихітна, ірраціональна надія, що це все помилка. Що він зараз вийде, розгублений, і спитає, чого я плачу. Але ввійти до тієї кімнати означало визнати правду. Побачити його холодним, нерухомим, назавжди відстороненим від мого світу. Ввійти означало попрощатися з нашою вічністю.

Я стояла на порозі кімнати, і світ навколо почав втрачати свої обриси. Всередині мене все переверталося, наче якась невидима сила виривала серце з грудей, а перед очима все застелило пеленою — я не бачила нічого, крім світлої плями там, де він лежав. Відчувала на собі погляди рідних, їхнє співчуття, їхнє німе запитання, але мені було байдуже. У той момент існувала лише ця кімната і він.

Зібравши останні залишки сил, я підійшла ближче і, не в силах більше стояти, припала до крісла поряд із труною. Я не дивилася ні на кого. Я просто опустилася на коліна, наче перед вівтарем, і схилила голову йому на груди.

Він лежав так спокійно, ніби просто заснув після важкого дня. Ніякої гримаси болю, ніякого сліду того жаху, що стався на вулиці. Його риси були тими самими, які я так сильно любила. Я притиснулася щокою до його грудей, заплющила очі й відчувала — він все ще був моїм Максом. Ось його улюблені очі, які тепер навіки закриті, але я знала, якого кольору вони зараз у його сні. Ось губи, якими він колись торкався моїх, покусуючи їх так грайливо. Його руки... я обережно взяла одну з них у свої долоні. Вони були холодними, але для мене — все ще найріднішими у світі.