Частина 18: Серед чужих людей

День, що тягнувся, мов нескінченна чорна стрічка, нарешті догорав. Я зібрала речі зі столу — повільно, механічно, наче виконувала ритуал, значення якого вже не розуміла. Колеги обережно обходили мій стіл. У їхніх очах я бачила суміш жалю та дикого, тваринного страху: страху, що подібне горе може торкнутися і їх.

— Може, підвезти? — Катерина несміливо зазирнула в двері.

— Ні, дякую. Мені треба пройтися, — мій голос звучав чужо, ніби я читала текст із розбитого дзеркала.

Я вийшла. Вуличне повітря вдарило в обличчя. Місто кипіло життям. Люди кудись поспішали, сміялися, обговорювали плани на вечір. Ця звичайна буденність була для мене найстрашнішою образою. Я йшла тротуаром, не відчуваючи під ногами землі. Світ здавався декорацією, яка от-от розсиплеться на шматки. У моїй голові крутилося лише одне: «Він у морзі. Один. У холоді». Ці думки, мов гострі леза, різали моє нутро з кожним кроком.

Дорога додому тривала вічність. Я бачила Макса в кожній машині. Мені здавалося, що це він, що зараз вікно опуститься, і я почую його голос: «Сідай, зірочко, поїхали додому». Я щоразу оберталася, зупинялася посеред натовпу, викликаючи здивовані погляди перехожих, але замість нього бачила лише байдужі обличчя незнайомців.

Коли я нарешті переступила поріг нашої квартири, тиша навалилася на мене, як бетонна плита. У повітрі все ще відчувався ледь помітний запах його одеколону, який раптом здавався не розрадою, а тортурою.

Дзвінок батьків застав мене, коли я сиділа на підлозі в передпокої, навіть не роззувшись. Голос матері в слухавці був тривожним, але в ньому відчувалася якась дивна, незграбна розгубленість.

— Доню, ти ж розумієш, що це життя... — почала вона, і в мене всередині все закипіло. — Треба брати себе в руки. Ми хвилюємося за тебе, але ти маєш думати про здоров’я. Може, не треба так побиватися? Бог дав, Бог взяв.

— Мамо, — мій голос тремтів від люті, яку я ледь стримувала, — ти справді зараз це кажеш? Я втратила світ. Я втратила єдину людину, яка розуміла, як я дихаю. Не кажи мені про «Бог дав», благаю, просто замовкни!

Батько втрутився, намагаючись бути «голосом розуму»: — Слухай, нам теж важко, але ти ведеш себе так, ніби ти одна в цілому світі втратила чоловіка. Треба організувати поминки, треба людей запросити, не можна так розкисати. Хто все це буде робити, якщо ти будеш у істериці?

Ці слова впали в серце, мов крижана брила. Вони говорили про поминки, про «людей», про етикет, поки я розривалася на шматки від того, що більше ніколи не торкнуся його руки. Вони не розуміли. Ніхто не розумів. Для них це була подія, яку треба «правильно» оформити, а для мене — кінець існування.

— Ви не розумієте, — я почала задихатися від сліз. — Ви не розумієте, що мені не треба поминки. Мені треба, щоб він просто повернувся! Мені не треба ваші поради, як «правильно» страждати! Ви просто... ви просто далекі від мене. Ви ніколи його не любили так, як я.

Я відключила телефон, кинула його на диван і знову розридалася. Сльози випалювали очі. Підтримки не було. Вона була мені потрібна, як повітря, але замість неї я отримувала лише холодні фрази про «здоровий глузд» та «організаційні питання».

«Я сама, — пульсувало в голові. — Я зовсім одна в цьому світі, де всі навколо знають, як жити, і ніхто не знає, як помирати».

Я підійшла до шафи, дістала його футболку. Вона пахла ним, і цей запах став для мене останньою точкою опори. Я впала в ліжко, обіймаючи цю тканину, наче вона могла захистити мене від усього світу. Вечір опускався на місто, за вікном запалювалися вогні, але для мене настав вічний, нескінченний нічний морок, у якому було лише одне бажання — заснути і не прокинутися в ранок, коли доведеться йти в морг.

Я лежала в темряві, вдихаючи запах його речей, і слова матері продовжували відлунювати в голові, мов прокляття. Кожне її «треба триматися» і кожна батькова репліка про «організацію» з новою силою оголювали ту прірву, що завжди лежала між нами.

«Звісно, їм легше, — думала я, стискаючи футболку Макса так сильно, що аж побіліли пальці. — Їм байдуже, що я втратила кохання всього життя, бо для них це життя ніколи не було "правильним".»

Згадалося, як мама завжди підтискала губи, коли Макс приходив до нас. Ці її «випадкові» зауваження, ці запитання з підтекстом: «А чи не міг би він знайти щось серйозніше, ніж таксі?», «А чи може він забезпечити тобі стабільне майбутнє?». Вони ніколи не бачили того Макса, якого знала я. Вони не бачили його очей, коли він розповідав про мої мрії, не бачили того, як він віддавав останнє, щоб мені було спокійно. Для них він був «недостатнім». Його професія, його манера говорити, його щирість — все це не вписувалося в їхній стерильний світ успіху, який вони так ревно намагалися нав'язати мені протягом усього життя.

Мене охопила хвиля пекучої, чорної люті. Батьки. Вони знову зробили те саме, що робили завжди: замість того, щоб підставити плече, коли я падаю, вони змушують мене виправдовуватися за мої почуття. Згадалося дитинство, юність — кожна моя поразка чи сльоза зустрічалася маминим холодним: «Не вигадуй», «Сама винна» або «Нащо ти знову заводиш цю драму?». Вона ніколи не була моїм безпечним місцем. Вона ніколи не була тим, до кого можна прийти, щоб просто бути почутою. І зараз, у найстрашніший момент мого життя, вона знову намагалася «відремонтувати» мене за своїми кресленнями, ігноруючи те, що від мене справжньої майже нічого не залишилося.

«Вони ніколи не сприймали його як гідну пару, — гірко усвідомлювала я. — Навіть зараз, коли він помер, вони не можуть дозволити мені просто любити його пам'ять. Вони змушують мене грати в їхні ігри, дбати про те, "що скажуть люди", замість того, щоб дати мені право виплакати цей біль до кінця. Для них мій розпач — це незручність, яку треба швидше приховати за фасадом "правильних" поминок».

Я відчувала, як всередині мене щось остаточно обривається. Зв'язок із батьками, який і так тримався на чесному слові, перетворився на попіл. Я зрозуміла: вони не зміняться. Це їхня природа — вимагати від світу і від мене відповідності їхнім стандартам, навіть коли цей світ летить у прірву.