Частина 17: Стіни, що дихають порожнечею

Коли двері роботи зачинилися за моєю спиною, світ на мить зупинився. Я притулилася спиною до холодного дерева дверей, відчуваючи, як ноги поступово втрачають здатність тримати моє тіло. Сукня, яка вранці здавалася мені бронею, тепер перетворилася на мішок, повний каміння, що тягнув мене донизу.

«Це не насправді, — стукало в скронях. — Зараз я відчиню двері, вийду в коридор, і там, біля кавового апарату, стоятиме Макс. Він буде сміятися зі свого жарту і ми поїдемо додому».

Але замість Макса мене зустрічала лише тиша. Густа, важка, наповнена пилом, що танцював у променях ранкового сонця. Я пройшла до робочого столу, на якому ще вчора, здається, панував порядок, а сьогодні — лише хаос невиконаних справ. На екрані монітора світився незавершений звіт. Його безглузді цифри, графіки та таблиці здалися мені знущанням. Хіба мають значення прибутки, коли ціна життя стала рівною нулю?

Я сіла в крісло, закрила обличчя долонями і вперше за цей ранок дала волю всьому тому, що накопичувалося всередині, як критична маса в ядерному реакторі. Я не плакала — я вила. Це був звук, який не належав мені, це був звук самої смерті, що оселилася в моїх легенях. Мої пальці судорожно стискали край столу, нігті впивалися в дерево, залишаючи ледь помітні білі сліди.

Раптом телефон у кишені вібрував. Від цього звуку я підскочила, наче від удару струмом. Андрій.

— Андрію! — мій голос перетворився на розбите скло. — Ну що? Що вони кажуть? Чому так довго?

На іншому кінці дроту запала пауза. Я чула фоновий шум — звук вулиці, гуркіт машин, байдуже життя, яке продовжувалося для всіх, окрім нас. — Дарино, — голос Андрія звучав так, ніби він постарів на десять років за одну ніч. — Я в морзі. Тут черга. Ти ж розумієш... після того, що сталося, тіл багато. Лікарня забита. Вони кажуть, що розтин буде не раніше вечора, а може, й завтра. Документи ще не всі підписали. Я тут, я нікуди не відходжу.

— Він там один? — моє питання було безглуздим, але я мала його поставити. — Він же боїться холоду, Андрію... Макс завжди казав, що не терпить протягів. Як він там у цьому льоду?

— Припини, — різко, але з болем у голосі відповів брат. — Він нічого не відчуває. Ти зараз себе просто знищуєш. Іди додому, випий чогось заспокійливого. Ти нічим не допоможеш...

Я відключилася, не попрощавшись. Телефон вислизнув з рук і впав на килим. Я опустилася на підлогу, просто там, де сиділа, і згорнулася калачиком. Мене знову почало нудити. Відчай виходив через фізичний біль, через спазми в шлунку. Я схопилася за склянку з водою, яка стояла на столі, і випила її одним духом. Вода була теплою, неприємною, але вона була єдиною, що не викликала бажання вивернути все назовні.

«Макс, я телефоную тобі. Зараз я наберу твій номер, і ти відповіси», — маніакальна думка пронизала мозок. Мої пальці, мов заворожені, знову потягнулися до телефона. Контакт «Макс». Виклик.

Я приклала слухавку до вуха, затамувавши подих. Ідуть гудки. Звичайні, рівні, байдужі гудки. «Ну давай, візьми, ну будь ласка, це ж помилка, це просто довгий розіграш...» Але нічого не відбувалося...

Я закричала. Мій зв’язок із ним перервався. Він більше не відповість. Він більше не буде за кермом. Він більше не буде взагалі.

У двері постукали. — Відкрий, будь ласка, — це була колега Катерина. Її голос був наповнений щирим переляком. — Ти там уже годину сидиш. Ми чули... Тобі погано?

Я піднялася на ноги, спираючись на стілець, і ледь влучила в замок. Двері прочинилися, і на мене дихнуло повітрям коридору — воно пахло чужими парфумами, кавою, життям. Катерина стояла з горнятком чаю. Вона подивилася на мене, і її очі вмить наповнилися слізьми. Вона нічого не знала, але вона побачила смерть на моєму обличчі.

— Що сталося? — прошепотіла вона.

Я хотіла сказати. Я відкрила рот, щоб вимовити ці жахливі слова: «Макс помер». Але слова застрягли в горлі. Замість них вирвався лише хрип. Я не могла. Якщо я скажу це вголос — це стане правдою. Поки я мовчу, він просто... він просто десь поїхав у довгий рейс.

— Чай... — я нарешті вичавила з себе це слово.

Я взяла горнятко, але мої руки ходили ходуном. Гаряча рідина розплескалася на сукню. Я дивилася на ці бурі плями, як на плями крові, і мені хотілося сміятися. Я почала хихикати, спочатку тихо, а потім усе голосніше. Катерина вжахнулася. Вона підбігла до мене, намагаючись забрати горнятко.

— Ти збожеволіла? Заспокойся! Що ти таке кажеш?

— Я не збожеволіла, — сказала я, і мій голос став дивно спокійним, холодним, як лід у тому морзі. — Я просто зрозуміла, що в цьому офісі немає жодної живої душі. Ви всі — декорації. Ви п’єте чай, ви дихаєте, ви плануєте завтрашній день... а він лежить там, де немає ні завтра, ні чаю, ні повітря.

Я вибігла з кабінету, не звертаючи уваги на окрики Катерини. Я бігла коридором, бігла до виходу, бігла від самої себе. Мені здавалося, що якщо я зупинюся, стіни цього будинку стиснуться і розчавлять мене.

Я опинилася на сходах. Світло з вікна падало на сходинки, підкреслюючи кожну порошинку в повітрі. Я сіла на бетон і дивилася у вікно. Сонце, яке так безжально сліпило, здавалося мені образою. Хіба воно не знає? Хіба воно не бачить, що світ став темнішим на ціле життя?

«Максе, — думала я, дивлячись на дахи будинків, — як ти можеш бути там, а я — тут? Чому ти не забрав мене з собою? Я ж казала тобі, що не вмію жити без тебе. Я не знаю, як дихати, коли повітря не пахне тобою».

Я почала перебирати в голові наш останній ранок. Ми сперечалися через якусь дрібницю. Зараз я навіть не могла згадати, через що. Якась дурниця, якась побутова сварка, що здавалася важливою. Якби я знала... Боже, якби я знала, що ці слова будуть останніми! Я б обіймала його так міцно, що зламала б йому ребра. Я б не відпустила його на ту зміну.

«Я вбивця, — раптом виникла думка. — Це я його відпустила... Я знала, що він там прощається з життям, але нічого не не зробила... Думала, що це просто моя тривожність і такого не може бути. Це моя провина».