Частина 16: Таксі до межі небуття

Ранок четверга вимагав від мене неможливого — простого акту одягання. Я витягла чорну сукню, ту саму, що купила в пориві дивного, майже містичного передчуття кілька днів тому. Тканина ковзала по шкірі, як крижана вода, здаючись важчою за свинець. У квартирі було нестерпно: кожен сантиметр простору, кожен кухонний ніж, кожна його чашка, залишена в раковині, пульсували болем. Я знала, що брат Макса, Андрій, зараз там, у бюрократичному пеклі — у морзі, де черги розтягувалися на години, де кожен папірець вимагав виснажливого очікування, де лікарі ніяк не могли розпочати розтин. Я уявляла Андрія: його зосереджене обличчя, його спроби триматися, поки він бере на себе цей тягар, від якого я була тимчасово відсторонена.

Я не могла залишитися наодинці з цими стінами. Я вирішила поїхати на роботу — просто щоб вирватися, щоб написати заяву на вихідні, щоб бути серед людей, хоча б на мить прикинутися живою.

Тільки-но я переступила поріг під’їзду, світ навколо почав грати зі мною в жорстокі ігри. Мій нюх, що раніше ніколи мене не підводив, раптом видав галюцинацію, від якої я ледь не впала. Посеред міського смогу, пилу та вихлопних газів я чітко, до нудоти виразно відчула густий, солодкуватий запах церковного ладану та воску свічок. А через мить цей дух змінився на інший — на його запах. Одеколон Макса, той самий, із нотками свіжої деревини та ледь помітною гірчинкою цитруса. Я застигла, жадібно вдихаючи це повітря, шукаючи його силует за кожним рогом, у кожному перехожому, але бачила лише байдужі обличчя. Сльози, які я намагалася стримати, хлинули градом, розмиваючи асфальт під ногами.

На зупинці панував хаос. Тролейбуса, як на зло, не було — жодного, ніби місто вирішило відрізати мене від світу. Поруч стояло єдине таксі. Я кинулася до нього, простягаючи руку, але водій, навіть не глянувши в мій бік, різко рушив з місця, залишаючи мене серед хмари диму. Я тремтячими пальцями відкрила додатки. «Uklon», «Оптимальне» — пошук крутився, нескінченні «вільних авто не знайдено». Я стояла на тротуарі, відчуваючи себе кинутою напризволяще в центрі байдужого всесвіту.

Раптом, як чудо, поруч загальмувала машина. Водій, чоловік середніх років з втомленим поглядом, прочинив вікно. — Сідай, — кинув він коротко, дивлячись на моє обличчя, по якому безперестанку текли сльози. — Я якраз на виклик їду, але дорогою підкину, куди треба.

Я впала на сидіння, не маючи сил на ввічливість. Я намагалася не ридати вголос, кусала губи до крові, щоб не привертати уваги, щоб не бути тягарем. І саме в цю хвилину, коли я відчула себе найбільш беззахисною, радіо в салоні видало звуки, від яких серце в грудях зупинилося. Зазвучала Ірина Білик — «Одинокая».

«Не сумуй, моя зоре, на небі...»

Кожне слово цієї пісні влучало в мене, як куля. Я згадала, як часто Макс називав мене своєю «зірочкою». Ми стільки разів говорили про те, що станеться, якщо хтось із нас піде першим. Макс тоді казав: «Ти не бійся, я буду дивитися на тебе з неба. Як стане самотньо, просто глянь вгору — там буде моя зірочка, я буду там». І тепер ці слова пісні, цей голос, це радіо... все це здавалося його останнім, неможливим прощанням. Нерви не витримали. Я заридала так, як не ридала ніколи — не стримано, а на повний голос, захлинаючись власним болем.

— Дівчино, та що ж таке? — тихо спитав водій, дивлячись у дзеркало. — Мій чоловік... — видавила я крізь істерику. — Він помер. Він зараз там... у морзі. Андрій, його брат, там, а я... я не можу це прийняти.

Водій загальмував біля узбіччя, хоча ми були посеред дороги. Він обернувся, і я побачила в його очах щирий переляк, змішаний із глибоким співчуттям. — Як звати чоловіка? — запитав він. Я назвала ім’я.

— Ким працював чоловік? — тихо перепитав водій, знову кинувши на мене швидкий погляд через дзеркало. Його очі стали серйозними, в них промайнула якась тінь професійного розуміння.

Я витерла обличчя долонею, розмазуючи сльози. — Він працював у таксі, — відповіла я, і саме це слово — «таксі» — прозвучало в салоні чужого авто як болючий дисонанс. — Він був водієм.

Водій на мить завмер, його руки на кермі злегка здригнулися. Він почав ставити уточнювальні запитання, які могли зрозуміти лише ті, хто «в темі»: про специфіку змін, про те, на яких точках він найчастіше стояв, про якісь професійні жарти, про манеру водіння, про його улюблену радіохвилю. Я механічно відповідала, навіть не усвідомлюючи, наскільки детально описую його робоче життя.

А потім водій різко повернув голову, і я побачила, як у нього перехопило подих. — Чекай... — його голос став хрипким. — Це не той Макс, який їздив на сірій ауді? У нього ще була така звичка — він завжди тримав на панелі маленьку іграшку? І він завжди казав, що найкращий клієнт — це той, який мовчить, але сам ніколи не міг всидіти в тиші, якщо бачив, що пасажир засмучений...

Я відчула, як моє серце пропустило удар. — Так... — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає нова хвиля ридань. — Це він. Ви знали його?

Водій зітхнув — це було тяжке, глибоке зітхання людини, яка щойно отримала удар під дих. — Ми працювали на одній базі, — почав він, дивлячись на дорогу перед собою так, ніби крізь лобове скло бачив роки назад. — Ми часто перетиналися на змінах. Бувало, стоїмо на точці, чекаємо замовлення, і він завжди — завжди! — розповідав про свою «зірочку». Він так світився, коли говорив про тебе, що навіть найпохмуріші мужики починали посміхатися.

—  Хороший був хлопець. Але чекай... — він завагався, а потім вимовив фразу, від якої в мене похололо в жилах: — Ти не повіриш, але я лежав у лікарні в одній палаті з племінником твого Макса. Пам’ятаєш, той хлопчина, що від раку помер минулого року? Макс до нього щодня приходив. Я бачив, як він за нього боровся.

Я заніміла. Це не могло бути збігом. Це було якесь полотно, зіткане з наших спільних страждань. Водій тихо додав, дивлячись на мене з такою ніжністю, ніби я була його власною дитиною: — Видно, як сильно ти його любила. Це в очах видно. Це не сховаєш.