Частина 13: Хроніка неминучості

Після тієї фатальної новорічної ночі наше життя з Максом перетворилося на дивний, примарний та виснажливий танець на самому краю глибокої прірви. Минули дні, перетворюючись на довгі, сірі, мовчазні тижні. Зовні все виглядало майже як і раніше: ми періодично зідзвонювалися, обговорювали якісь дрібні побутові питання, планували візити до родичів, але всередині мене вже оселилася абсолютна, крижана пустка. Я дивилася на нього, на його знайомі риси, і бачила не просто свого коханого чоловіка, з яким ділила хліб і біди, а людину, над якою в невидимому вимірі вже було занесено важку косу смерті. Він став для мене наче привидом, що ще ходить серед живих, але вже належить іншому світові.

Потім він раптово зник на кілька діб. Його мобільний телефон був постійно поза зоною досяжності, вдома він не з’являвся, нікому нічого не пояснюючи. Коли він нарешті об’явився, він був абсолютно п’яний, згаслий, із якоюсь неприродною сірістю на обличчі та затуманеним, порожнім поглядом, що не фокусувався на жодному предметі. Він знову щось хаотично брехав про нестерпний стрес, про робочі навантаження, про тиск ситуації, але я навіть не мала сил на сварку. Я просто сиділа в кріслі, мовчки дивлячись на це його запійне безсилля, і чітко, з повною, майже математичною ясністю розуміла: ось так — без його дзвінків, у суцільній тиші, зневірі та нестерпній невідомості — дуже скоро проходитиме все моє подальше життя. Потойбіччя просто готувало мене до повної самотності, крок за кроком поступово відлучаючи його від моєї реальності.

І ось настав той самий фатальний, довгоочікуваний і водночас жахливий день. День, який був невидимим чорнилом прописаний на лобовому склі мого сновидіння ще п'ять років тому, коли я вперше відчула подих неминучого. Напередодні цієї дати мені наснився останній, підсумковий і абсолютно пророчий сон, який остаточно склав усі розкидані пазли нашої сімейної трагедії в єдину картину.

Мені наснилася старовинна блакитна машина марки «Волга». Її салон був дивно чистим, вимитим і наповненим яскравим, ледь золотавим світлом. За кермом автомобіля впевнено сидів його покійний тато Петро (якого я уві сні знову чітко й миттєво впізнала, хоча в житті бачила лише на фото), а поруч із ним на пасажирському сидінні сиділа його мати Ніна. Я сиділа на задньому сидінні прямо за батьком, а поруч зі мною, за матір’ю, сидів Макс. Ми їхали всі разом кудись на великий заміський базар. Атмосфера в машині була дивовижно легкою, теплою, майже невагомою. Макс був неймовірно радісним, відкритим, веселим, він без упину жартував, щиро сміявся, розповідаючи якісь зворушливі й кумедні історії зі свого дитинства.

Раптом він повернувся до мене, ніжно й довго подивився в очі, і в його погляді промайнув якийсь сум. — Шкода, кохана, що ти не застала тата живим у реальному житті... Ти б його дуже полюбила, він був особливим, — тихо промовив він. У цей момент блакитна «Волга» плавно зупинилася біля масивних, старовинних воріт. Батько Петро, навіть не повертаючи голови, спокійно, але владно сказав: — Ну все, ми приїхали. Виходьте з мамою.

Його мати слухняно, без зайвих запитань відчинила дверцята і вийшла на засніжену вулицю. Але я чомусь вперлася. У мене всередині спалахнув дикий, несвідомий супротив, я вчепилася в сидіння і закричала, що не хочу виходити, що хочу залишитися в машині разом із ними. Макс ніжно взяв мене за руку, подивився на мене з безмежною, неземною любов'ю, ніби прощаючись, і тихо, наче заспокоюючи маленьку, вередливу дитину, сказав: — Кохана, ну не будь такою капризною дитиною. Бачиш, що мама вже зовсім старенька, їй важко, їй треба буде щось понести на базарі, допомогти. А я... я так давно не бачив свого тата Петра. Я так сильно хочу з ним поговорити наодинці, побути поруч, як у дитинстві. Ми зараз просто поїдемо, припаркуємо машину в хорошому місці, а ви поки походіть по базару, подивіться все. Ми обов'язково за вами приїдемо трохи пізніше. Просто йди з мамою, будь ласка.

Я слухняно вийшла з машини, дверцята з тихим, майже музичним клацанням зачинилися, і блакитна «Волга» повільно рушила з місця, зникаючи в густому, молочному тумані за поворотом. Сюжет сну вмить змінився, перетворившись на холодний кошмар: я стою посеред величезного, порожнього ринку, навколо мене — суцільна сіра стіна, я відчайдушно намагаюся додзвонитися до Макса, але в слухавці лише глухі, нескінченно довгі гудки. Ніхто не бере трубку, ніхто за нами не їде. А фінальний кадр цього сновидіння був сповнений страшного, траурного символізму: безкрайня, порожня засніжена дорога, і ми з його матір'ю стоїмо на узбіччі, обидві з ніг до голови замотані у важкі чорні хустки.

Я прокинулася вранці в середу з диким, пульсуючим головним болем, наче мені в скроні вбили цвяхи. Сон стояв перед очима, як жива, яскрава картина. Я вже знала, що сьогодні — той самий день. День, коли Макс має залишитися зі своїм батьком наодинці, покинувши цей берег.

Незважаючи на внутрішній жах, земне, побутове життя продовжувалося. Це була звичайна холодна середа. Ми кілька разів зідзвонювалися з ним протягом дня, спілкувалися абсолютно нормально, обговорювали дрібниці. Я мала привезти йому важливий пакунок із запчастинами для автомобіля, який він дуже чекав. Коли я закінчила справи, сіла в транспорт і виїхала в його бік, ми знову зідзвонилися. Його голос у слухавці раптом здався мені дивним, квапливим, стурбованим. Він сказав, що вийшов мені назустріч, але на вулиці підморозило, стало неймовірно ковзко, суцільний гололід.

— Любисточок, сонечко, тут жахливий лід, я зовсім не встигаю дійти до зупинки, — швидко говорив він, важко дихаючи в трубку. — Слухай, кохана, передай цей пакунок із запчастинами моєму колезі по роботі, він там поруч стоїть. А я трохи пізніше звільнюся і обов'язково тебе наберу, добре?

Це був наш останній звичайний діалог. Мій мобільний телефон чітко зафіксував час цього діалогу — 17:37. Через кілька хвилин я знову набрала його номер, щоб перевірити, чи все гаразд. Макс зняв слухавку, але замість його звичного сильного голосу я почула якийсь слабкий, уривчастий, хрипкий звук.