Частина 11: Війна, темрява та розколоті мрії

Новий, ще більш виснажливий та драматичний етап нашого спільного життя розпочався не під романтичний шепіт, а під пронизливі, моторошні звуки повітряних сирен та в суцільній, глухій темряві, яка сковувала місто. Листопад 2022 року приніс на змучену українську землю не лише перші пронизливі зимові холоди та мокрий сніг, а й регулярні, жорстокі й абсолютно виснажливі вимкнення електроенергії. Постійні масовані обстріли критичної інфраструктури перетворили повсякденне існування мільйонів людей на безкінечний, принизливий квест на виживання. У нашій невеличкій орендованій квартирі годинами, а іноді й довгими добами поспіль не було світла. Слідом за електрикою, наче за ланцюговою реакцією, швидко зникало центральне опалення, і крижана холоднеча повільно заповзала в кімнати. Потім зникала й вода, змушуючи нас економити кожну краплю.

Старовинне місто щовечора занурювалося у важку, тривожну, непроглядну темряву. Цю апокаліптичну пітьму на кілька секунд розривали лише різкі спалахи автомобільних фар на дорогах та пронизливий, гучний, монотонний гуркіт дизельних генераторів біля аптек і магазинів на сусідніх вулицях.

То був період колосального, перманентного, щомісячного й щоденного стресу, який випалював нервову систему дотла. Я продовжувала працювати приватним репетитором, і тепер кожен мій онлайн-урок перетворився на справжню, запеклу битву за виживання в професії. Мені доводилося щохвилини підлаштовуватися під хаотичні, непередбачувані графіки вимкнень, які ніколи не збігалися з реальними обставинами. Доводилося буквально ловити слабкий мобільний інтернет, який майже повністю зникав разом із напругою в мережі через перевантаження веж стільникового зв'язку.

Я була змушена переносити заняття з переляканими учнями на шосту годину ранку або на одинадцяту вечора, коли зв’язок бодай трохи стабілізувався. Стоси учнівських зошитів та конспектів я перевіряла при тьмяному, мертвотному світлі маленької акумуляторної лампи або звичайної воскової свічки, яка чаділа й залишала довгі тіні на стінах кухні. Мій раціональний філологічний розум, звиклий до системності та чітких мовних правил, розпачливо намагався тримати все це хаотичне життя під суворим контролем. Проте постійний, пронизливий мороз у кімнаті, від якого дубіли пальці на клавіатурі ноутбука, та регулярні нічні звуки повітряних тривог остаточно виснажували мою знекровлену душу. Макс тепер майже безслідно пропав на своїй роботі. Він зникав на важкі, тривалі зміни, намагаючись заробити бодай щось у цих нових реаліях, і ми часто не бачилися й не спілкувалися нормальними фразами цілими днями, перетворюючись на тіні в одній квартирі.

І ось, попри всі жахи розколотого сьогодення, у цей замерзаючий світ знову непомітно настав Новий рік. Ми знову, за старою звичкою, зустрічали його разом, у чотирьох стінах, з усіх сил намагаючись створити для самих себе бодай слабку, крихку ілюзію свята та колишнього затишку. Ми акуратно прикрасили невелику штучну ялинку тонкою гірляндою, яка працювала від кількох пальчикових батарейок, і поставили на кухонний стіл скромну, поспіхом приготовану вечерю при свічках. Але з кожним цим новим роком, з кожним глухим ударом настінного годинника у мою свідомість дедалі глибше заповзав липкий, холодний, паралізуючий страх.

Я мовчки дивилася на Макса, на його кохане обличчя, на якому за останні роки важкої праці та злиднів з'явилися нові глибокі, різкі зморшки, і чітко, до жаху відчувала, як наш спільний час стрімко й невблаганно витікає крізь пальці, наче сухий, гарячий пісок. Мене ні на хвилину не покидала одна єдина, нав'язлива, страшна думка: час іде занадто швидко, ми не встигаємо жити. Скоро, вже зовсім скоро настане той самий фатальний рік, той самий страшний вік, про який колись так чітко й безжально попереджали мене містичні вогняні цифри на лобовому склі автомобіля в моїх давніх різдвяних снах. Позначку в сорок два роки ми тоді пройшли справжнім дивом, буквально вирвавши його знекровлене тіло з лап смерті та реанімаційного небуття. Але тепер попереду, в цій темряві, чітко маячила інша, кінцева й страшна позначка — сорок п'ять років. Кожне наше свято тепер здавалося мені не початком чогось нового, а жорстоким зворотним відліком, і я панічно, до тремтіння в колінах боялася, що цей скромний Новий рік при свічках може стати одним із останніх у нашому житті.

Щоб бодай якось заглушити цей внутрішній, метафізичний жах перед невідомим, я з усіх сил чіплялася за прості, земні, теплі людські мрії. Я шалено, до фізичного болю в грудях мріяла про дитину. Я хотіла народити сина — продовження його сили, його роду. Мені часто снилося в ті холодні ночі, як я міцно тримаю на руках маленького, тепленького хлопчика, який був так дивовижно схожий на Макса своїми великими темними очима та вольовим, впертим підборіддям. Макс, як виявилося, теж у глибині душі дуже сильно хотів цього сина. Коли ми знову й знову заговорювали про це довгими зимовими вечорами, сидячи в суцільній темряві при свічках під ковдрою, його зазвичай жорсткий чоловічий голос ставав дивовижно м'яким, трепетним і ніжним.

— Кохана моя, Любисток... ти тільки вір мені, у нас обов'язково буде син, — тихо, ледь чутно шепотів він, обережно гладячи мене по розпущеному волоссі й притискаючи до себе. — Я сам навчу його всього, що вмію і знаю в цьому житті. Ми обов'язково збудуємо для нього найкращий, безпечний і красивий світ. Ти будеш найкращою, найніжнішою мамою на землі. — Але коли саме це буде, Максе? Коли? — з невимовною гіркотою та сумом відповідала я, сильніше притискаючись до його широких грудей і ковтаючи сльози. — Подивися уважно навколо нас. У нас досі немає навіть натяку на власне житло, ми вже стільки років тулимося по чужих, холодних орендованих кутах. У країні йде страшна війна, грошей катастрофічно не вистачає ні на що, крім базових речей. Все, що мені з такими труднощами вдається збирати й відкладати на уроках, миттєво тане й знецінюється через цю постійну інфляцію та економічну нестабільність. Як ми можемо привести нове життя, маленьку дитину в цю суцільну темряву, холод і хронічну бідність?