Частина 10: Весілля, пандемія та тягар любові

Машина впевнено й стрімко мчала заміською трасою, розрізаючи колесами тепле повітря. Мигтіння придорожніх дерев і стовпів у вікні зливалося в одну суцільну зелену смугу. Я сиділа на пасажирському сидінні, але мої думки були далеко не в цій подорожі. Нервове напруження досягло свого піку. Я раз по раз, наче заведена, дивилася у невелике бокове дзеркало автомобіля, судомно поправляючи неслухняне пасмо волосся, яке раз у раз вибивалося зі складної, витонченої зачіски. Мені хотілося, щоб усе було ідеально, бездоганно, до найменшого волоска. На мені була розкішна сукня — та сама, яку ми вибирали разом із Максом. Ми провели в торгових центрах не одну годину, довго й виснажливо сперечаючись про кожну деталь, про довжину, відтінок тканин і глибину вирізу. Для мене цей день мав колосальне значення. Це було не просто чергове родинне свято, не просто весілля його близького племінника. Це був мій перший, офіційний, такий бажаний і водночас лякаючий вихід у світ як його законної та єдиної жінки.

Досі про наше існування, про наше шалене й складне кохання знали лише найближчі друзі та мої батьки. Ми ніби ховалися від сторонніх очей у своєму затишному коконі. Але сьогодні все мало змінитися раз і назавжди. На цьому пишному весіллі збиралася вся його численна, гонорова й величезна рідня — люди, які становили основу його минулого життя.

— Хвилюєшся, Любисточку мій? — Макс на якусь секунду відірвав погляд від дороги, перевів увагу на мене, прибрав праву руку від керма і міцно, гаряче стиснув мої тремтячі пальці.

Його долоня, як і завжди, була великою, трохи загрубілою, але такою надійною та теплою, що цей жест одразу повернув мені дещицю самовладання.

— Трохи є, навіть не трохи, а дуже сильно, — чесно зізналася я, не намагаючись грати у сміливість і продовжуючи розгублено дивитися на шалене миготіння краєвидів за склом. — Твоя родина просто величезна, Максе. Вони всі мають свої уявлення про життя, свої традиції. І головне... вони всі занадто добре знають твою колишню дружину. Вона була частиною їхнього кола багато років. Я панічно боюся почути якесь уїдливе зауваження, випадковий шепіт за спиною або побачити косий, засуджуючий погляд... Щось таке, що миттєво розіб'є мій захист і зробить мені неймовірно боляче. — Перестань, навіть не думай про це, — його голос в одну мить став жорсткішим, набув тієї впевненої чоловічої сили, яка завжди мене підкуповувала, але в глибині його очей мильцем блиснула безмежна ніжність. — Ти моя дружина. Офіційно, перед Богом і людьми. Для мене, для них, для всього цього бісового світу. Ти — мій вибір. І вони приймуть тебе так, як належить приймати жінку, яку я кохаю понад усе. А якщо хтось у тому залі бодай словом чи якимось зневажливим поглядом наважиться образити мого Любистка — ми не залишимося там ні хвилини. Ми просто розвернемося, вийдемо, сядемо в машину і поїдемо геть, не чекаючи вибачень.

Коли ми нарешті прибули до місця призначення і переступили поріг розкішного ресторану, важка хвиля весільного гомону буквально обрушилася на нас. Шалений гуркіт живої музики, гучний сміх, вигуки гостей та пронизливий дзвін кришталевих келихів на першу мить повністю оглушили мене, змушуючи стиснутися всередині. Величезний зал був вишукано прикрашений тисячами білих квітів, скрізь миготіли яскраві спалахи професійних фотоапаратів, створюючи атмосферу пишного, пафосного тріумфу. Макс упевнено, з гордо піднятою головою ввів мене під руку через центральний вхід.

Я майже фізично, шкірою відчула, як розмови за найближчими столами, де сиділи старші родичі, на секунду стихли. Утворилася якась неприродна, напружена пауза. Десятки очей — молодих і старих, чоловічих і жіночих — одночасно повернулися в наш бік. Це були складні погляди: оцінюючі, скануючі, надміру цікаві, а подекуди — відверто холодні та скептичні. Це були погляди людей, які надто добре пам’ятали його колишній шлюб, його минулі сімейні драми й не чекали появи нової, значно молодшої супутниці.

Ми повільно, але впевнено підійшли до головного столу, де сиділи найближчі члени родини. Макс тримав мою руку так міцно, наче залізними лещатами, демонструючи кожному присутньому в залі: «Це мій вибір, моя жінка, і це рішення не підлягає жодному обговоренню чи критиці».

Весь наступний вечір пройшов для мене наче в якомусь дивному, туманному сновидінні. Макс невпинно водив мене за руку по залу, представляв своїм численним друзям, колегам по роботі, далеким і близьким родичам, які підходили привітати молодят. У цей момент відбувся важливий психологічний злам: для всього їхнього соціуму, для цього великого сімейного клану ми нарешті офіційно стали парою, чий статус більше ні в кого не викликав жодних сумнівів чи зайвих запитань. Родинне коло офіційно прийняло мене у свої обійми. Ми багато танцювали під романтичні мелодії, він міцно притискав мене до себе серед натовпу, гаряче шепотів мені на вухо якісь неймовірно ніжні, інтимні слова, і в ті хвилини мені здавалося, що все найстрашніше вже позаду. Попереду — тільки чисте, яскраве світло. Ми разом вистояли проти його смертельної хвороби, ми дивом вийшли з реанімації, ми подолали фінансове безглуздя і нарешті голосно заявили про себе всьому світові. Що взагалі могло піти не так у нашому долі? Я була абсолютно щасливою.

Проте примхливе життя, як виявилося згодом, мало свій власний, особливий і дуже жорстокий рахунок на наше коротке щастя. Родинне свято закінчилося, веселий весільний гомін швидко вщух, святкова сукня була акуратно випрана й схована в найтемніший куток шафи, а на зміну яскравим вогням ресторану прийшов сірий, похмурий, холодний березень 2020 року. То був час, коли весь світ навколо нас раптово вибухнув панічними, страшними новинами про невідому досі пандемію. Велике місто на очах закривалося на глухий, безкомпромісний карантин. Вулиці за лічені дні порожніли, зупинявся громадський транспорт, зачинялися заклади, а в нашому домі, просочуючись крізь щілини дверей, оселився тихий, липкий, паралізуючий страх повної невідомості.

І саме в цей, найкритичніший момент доля завдала нового удару: Макс повністю втратив роботу. Його срібляста машина, його таксі, яке раніше стабільно приносило бодай якісь живі гроші на щоденні потреби, продукти та паливо, тепер без діла стояло у дворі під шаром березневого снігу з дощем. Життя міста завмерло. Старі борги, величезні кредити та фінансові зобов'язання з його минулого життя, які й без того важким свинцевим тягарем висіли над нашою парою, тепер, в умовах кризи, почали безжально душити нас обох, не залишаючи кисню для існування.