Частина 9: Фатальні цифри та битва за життя

Отримане на старому, порослому мохом різдвяному цвинтарі благословення предків дало нам короткий, такий бажаний перепочинок. На якусь мить здалося, що зимова тиша нарешті принесла спокій у наші змучені душі, а важкий туман, який так довго волочився за нами, розсіявся. Проте містика, яка вже встигла міцно, корінням уплестися в наше повсякденне життя, не збиралася так просто відпускати мою свідомість. Вона лише затаїлася, вичікуючи слушного моменту, щоб завдати нового удару. Навпаки, тепер ця потойбічна сила змінила свою стратегію: вона припинила розмовляти зі мною натяками чи образами, а почала промовляти холодною, безжальною і сухою мовою цифр, які не залишали місця для двозначних трактувань.

Невблаганно наближався день народження Макса. Це було особливе свято, адже ми вперше збиралися святкувати його лише вдвох, створивши свій власний маленький кокон. Нам так хотілося залишити за зачиненими дверима весь цей величезний, ворожий світ із його вічними проблемами, фінансовими труднощами, його колишніми дружинами, які постійно нагадували про себе, та нескінченними судовими позовами, що витягували з нас усі сили. Ми мріяли про один день абсолютної свободи. Проте саме напередодні цього свята потойбіччя знову вирішило без запрошення зазирнути в мою спальню. Воно принесло із собою серію таких важких, задушливих сновидінь, від яких серед ночі кров буквально холонула в жилах, а серце починало калатати десь у самому горлі.

Мені наснився перший сон із цієї моторошної трилогії. Все навколо було дивовижно, лякаюче реалістичним — жодної розмитості, яка зазвичай притаманна снам. Я чітко бачила Макса, який сидів за кермом своєї сріблястої машини. Його пальці впевнено, звично трималися за обод керма, обличчя було зосередженим, а розмиті силуети дерев миготіли за вікном. Потужні фари розрізали густу нічну темряву заміського шосе. Але моя увага була прикута до іншого: на лобовому склі автомобіля, прямо перед його очима, наче проекція якогось пекельного приладу, криваво-червоним світлом палали цифри: 42. Я дивилася на них із пасажирського сидіння, відчуваючи, як моє тіло сковує дивний, липкий, паралізуючий жах. Навколо панувала тиша, але раптом ці цифри почали повільно, з неприємним металевим скрипом перемикатися, наче коліщатка старого, іржавого лічильника. Вони здригнулися і зупинилися на позначці 43, але якось неправильно — цифра застрягла десь посередині, на половині свого оберту, наче зламаний механізм. У ту ж саму мить у моїй голові, пробиваючи свідомість наче удар важкого церковного дзвону, прозвучало страшне, абсолютне знання. Воно не потребувало жодних логічних доказів чи пояснень: це вік. Це той самий фатальний вік, коли Макс має назавжди піти з цього світу. Його земний ліміт, його кінцева зупинка.

Я прокинулася серед ночі в холодному поту, важко й уривчасто дихаючи, наче мені самій не вистачало повітря. Поруч мирно спав Макс, і його рівне дихання трохи заспокоїло мій розбурханий розум. Порозмисливши у темряві, я вирішила нічого йому не говорити. Ну мало що може наснитися закоханій дівчині, яка живе в стані постійного хронічного стресу та тривоги за майбутнє? Я списала все на втому. Проте за кілька днів цей сон повторився з абсолютною, математичною точністю, наче хтось прокручував у моїй голові ту саму кінострічку. Знову та сама машина, те саме безкінечне нічне шосе, але цифри на лобовому склі цього разу змінилися. Тепер вони крутилися значно швидше, миготіли перед очима і врешті-застрягли у дивному, хиткому, нестабільному положенні — рівно посередині між 45 та 46. Вони то спалахували, то згасали. Виникало відчуття, що хтось невидимий там, нагорі, прямо зараз сидить за чорновим варіантом сценарію його життя, перекреслює старі дати і за якісь невідомі мені заслуги додає йому ще трохи часу, даруючи крихітний шанс.

Найстрашніший, третій сон прийшов ще через тиждень, коли я вже майже почала забувати про перші два. У цьому сновидінні лічильник на склі раптом стрімко, божевільно крутнувся вперед, минаючи десятки цифр, і чітко, яскраво висвітив цифру 52. На якусь коротку мить уві сні я відчула неймовірне, полегшувальне тепло, яке розлилося по тілу — п'ятдесят два роки здавалися майже перемогою. Але це полегшення тривало лише секунду. Цифри на склі наче натрапили на якусь невидиму, глуху бетонну перепону, здригнулися, завібрували і різко, з гуркотом і тріском повернулися назад. Вони безжально зафіксувалися на тих самих фатальних, пророчих позначках 45–46. Коли я розплющила очі вранці, в моїй душі вже не було паніки — там оселилося чітке, важке, наче свинець, усвідомлення: дата визначена. Йому відміряно саме стільки, вищими силами встановлено жорсткі рамки, і перша, найстрашніша криза чекає на нього вже зовсім скоро — на самій межі сорока двох років.

Попри цей внутрішній жах, ми продовжували жити далі, крок за кроком будуючи свій крихкий, майже невагомий всесвіт. Я з усіх сил, стискаючи зуби до болю, намагалася мовчати про свої нічні кошмари. Я закопувала цей липкий страх якнайглибше в серце, маскуючи його за щоденними турботами, посмішками та теплом. Але атмосфера між нами ставала дедалі важчою. Наші стосунки в той період взагалі нагадували палаюче багаття на лютому вітрі: ми то шалено, до хрипоти сварилися через його безпідставні, майже хворобливі ревнощі, то мирилися так пристрасно й відчайдушно, наче не могли дихати одне без одного ні секунди. Макс ревнував мене абсолютно до всього: до кожного ліхтарного стовпа, до кожного випадкового чи неуважного погляду перехожого на вулиці, до моїх знайомих. Він наче на підсвідомому рівні боявся, що я, його Любисток, як він мене називав, рано чи пізно вислизну з його рук, втомившися від цього хаосу, і повернуся у свій колишній спокійний, передбачуваний студентський світ, де все було просто і зрозуміло.

Ситуацію суттєво ускладнювало й те, що мої батьки були категорично, безкомпромісно проти цих стосунків. Вони не бачили в нашому союзі жодного майбутнього. Для них Макс був просто дорослим чоловіком із величезним багажем минулих помилок, невирішених проблем та абсолютно невизначеного майбутнього. Їм здавалося, що він, наче вир, просто затягує їхню молоду, перспективну доньку в життєву трясовину, з якої потім неможливо буде вибратися. Кожна моя розмова з мамою телефоном чи особисто неминуче закінчувалася моїми гіркими сльозами та заспокійливими таблетками. Вони тиснули на мене з одного боку, Макс своїми ревнощами — з іншого, але я запекло, наче поранений звір, захищала свій вибір, вірячи, що наше кохання здатне подолати все.