Частина 8: Різдвяні гості з потойбіччя

Різдвяна ніч з шостого на сьоме січня 2019 року назавжди й безповоротно розділила моє життя на чітке, безкомпромісне «до» і «після». Раніше, аналізуючи кожну дивну подію у своєму житті виключно під суворим кутом раціонального, прагматичного філологічного розуму, я могла легко списувати попередні чудаса на звичайні збіги обставин чи ігри підсвідомості. Ну наснилася мені колись у юності срібляста машина, ну дивовижним чином збігся до найдрібніших деталей колір її салону, ну побачила я чіткі риси обличчя водія таксі задовго до нашої першої реальної зустрічі — усе це за бажання можна було притягнути за вуха до надто розвиненої дівочої інтуїції, палкої творчої фантазії чи емоційного напруження дівчини, яка просто підсвідомо шукає у цьому суворому світі свою особливу казку. Проте те, що сталося в ту святу різдвяну ніч, остаточно, вщент і безповоротно зруйнувало мій матеріалістичний світогляд. Потойбіччя самотужки, без жодного попередження чи стуку, раптом навстіж відчинило переді мною свої важкі, таємничі завіси, запрошуючи мою душу на особливу, сакральну вечерю. Туди, де живі сиділи поруч із померлими, а заплутане минуле моєї коханої людини перепліталося з моїм теперішнім на якомусь вищому, неосяжному для людського розуму рівні.

Мені наснився сон, від якого я прокинулася в абсолютному, паралізуючому заціпенінні, чітко відчуваючи, як по спині стікає тонкий, хрустальний струмок холодного поту, а перелякане серце шалено б'ється десь у самому горлі.

Уві сні я повільно, наче під дією якогось невидимого гіпнозу, заходила у велике, дивно й загадково освітлене приміщення. Воно не було схоже ні на сучасну ресторацію, ні на звичайну житлову кімнату. Світло там було м'яким, розсіяним, наче воно йшло не від звичних ламп, а лилося само по собі прямо з самих стін, які були покриті вигадливими старовинними візерунками. Посеред цієї величної зали стояв величезний, довгий дубовий стіл, який буквально ломився від усіляких наїдків, традиційних різдвяних страв та старовинних глиняних глеків. За цим столом сиділо дуже багато людей. Вони тихо, приглушено гомоніли між собою, плавно передавали одне одному тарілки, лагідно посміхалися. Проте загальна атмосфера в кімнаті була дивною, неземною: у ній не було ні краплі тваринного страху, ні грама знайомого мені земного суму, але я кожною клітинкою своєї шкіри відчувала глибоку, всеохоплюючу, майже тривожну тишу. Оглядаючи присутніх, я раптом усвідомила страшну, паралізуючу річ, яка змусила всі мої думки вмить завмерти: за цим столом одночасно сиділи і живі, і ті, кого вже давно не було на цьому світі. Вони спілкувалися абсолютно на рівних, дивилися одне на одного з невимовною, чистою любов'ю, наче такий містичний порядок речей був єдино правильним і природним у всьому всесвіті.

Серед цієї строкатої, затихлої юрби я раптом чітко розгледіла Макса. Він сидів трохи ближче до краю столу, вбраний у чисту, білосніжну світлу сорочку, і його мужнє обличчя було незвично спокійним, повністю позбавленим тієї щоденної похмурої маски втомленого таксиста, яка зазвичай захищала його від жорстокого, несправедливого світу. Але найбільше мою увагу прикувала постать, яка височіла в самому центрі столу, на найголовнішому, почесному місці. Там сидів старший, надзвичайно ставний, сильний чоловік із вольовим підборіддям, благородною сивиною на скронях і дуже глибокими, проникливими очима, які, здавалося, бачили людську душу наскрізь на її саму глибину. Уві сні в моїй голові, наче з нізвідки, спалахнуло чітке, абсолютне знання, яке не підлягало жодному сумніву: цей чоловік — його померлий батько Петро. Я ніколи в реальному житті не бачила навіть його старих фотографій, Макс майже ніколи не згадував про нього у наших щоденних розмовах, трепетно оберігаючи свій глибокий біль від сторонніх очей, але там, у просторі сновидіння, мені не потрібні були земні докази чи підтвердження. Я просто чітко знала це ім'я. Петро.

Раптом важкі дерев'яні двері зали з глухим рипінням прочинилися, і всередину повільно, ледь чутно шурхаючи довгим подолом спідниці, зайшла старенька-старенька бабуся. Вона була зовсім невеличка на зріст, трохи згорблена від ваги прожитих років та перенесених життєвих негараздів. Голова її була щільно зав'язана в просту темну хустку, з-під якої вибивалися рідкі пасма білого, як січневий сніг, волосся. У правій руці вона тримала стару, відполіровану тисячами людських дотиків дерев'яну паличку-милицю, на яку важко, але дивовижно впевнено опиралася при кожному своєму кроці. При її появі весь гамір за столом миттєво, в один момент вщух. І тут жінка, в якій я підсвідомо, інтуїтивно впізнала матір Макса (хоча в реальному житті знала її лише з його нечисленних слів, і знала, що її звати Ніна), раптом підвелася зі свого місця, подивилася на сина з якоюсь особливою, урочистою святістю і голосно, на всю залу, промовила: — Максе, мама Катя прийшла!

Уві сні мій раціональний, філологічний розум навіть у такому глибокому стані сновидіння примудрився увімкнути свій звичний аналітичний режим. Я чітко пам'ятаю, як щиро здивувалася і почала подумки міркувати: «Чекай, яка ще мама Катя? Що за абсурд? Чиста нісенітниця! Чому вона каже "мама", якщо маму Макса в реальності звати Ніна? Що це за дивна плутанина в моїй голові?»

Поки я намагалася розплутати цей ментальний вузол, старенька повільно, розмірено стукаючи паличкою по дерев'яній підлозі, підійшла ближче до столу. Вона зупинилася, обіперлася обома руками на свою вірну милицю, трохи подалася всім тілом вперед і перевела свій мудрий, трохи примружений, але неймовірно світлий, теплий погляд прямо на мене. На її обличчі, порізаному глибокими життєвими зморшками, з'явилася ледь помітна, лагідна усмішка. Вона тихо, але дивовижно виразно, так, що кожне слово лункою луною відбилося в моїй свідомості, промовила: — А я прийшла подивитися, кого це наш Макс до хати привів... Що за дівчина поруч із ним...

Я прокинулася миттєво, наче від сильного, різкого поштовху в плече. Моє дихання було уривчастим і важким, серце шалено гупало в грудну клітку, наче намагалося будь-що вирватися назовні. На екрані мобільного телефону яскраво світилася цифра — сьома ранку. На календарі було 7 січня 2019 року. Святе Різдво. За вікном моєї кімнати вирувала справжня, люта зимова завірюха, сніжинки божевільним хороводом з розгону билися об скло, а в моїх вухах усе ще продовжував чітко звучати цей тихий, старечий голос: «Максе, мама Катя прийшла...» Я сиділа на ліжку, міцно обхопивши коліна руками, і намагалася зрозуміти, чому цей сон здався мені настільки реальним, що я досі фізично відчувала запах свіжого різдвяного хліба та дивної, неземної прохолоди з тієї таємничої зали.