Частина 7: Емоційні гойдалки та перехрестя долі

Після тієї пам'ятної, трепетної квітневої нічної пори в готелі наше спільне життя, на перший погляд, увійшло у дивовижно спокійне, тихе й мирне русло. Весна пролетіла наче один день, стрімко й безповоротно перейшовши в спекотне, яскраве літо 2018 року. Ми проводили разом неймовірно багато часу, ловлячи кожну вільну хвилину між моїми іспитами в університеті та його нескінченними робочими змінами. Моя колишня тотальна, залізобетонна недовіра, яку я так довго виплекала в собі, поступово й безслідно танула під щоденною дією його щирої, ненав'язливої чоловічої турботи. Макс наче намагався загладити всі свої минулі помилки: він зустрічав мене після занять, завжди цікавився моїм самопочуттям і робив усе, щоб я почувалася в абсолютній безпеці.

Десь у самому розпалі липня, коли міські вулиці буквально плавилися від літньої спеки, Макс знову дуже обережно заговорив про свою родину. Наближався день народження його молодшого брата, і він з надією в очах запросив мене приєднатися до великого святкування. Цього разу, зазирнувши всередину власної душі, я раптово відчула, що внутрішньо повністю готова зробити цей серйозний крок. Глуха захисна стіна, яку я стільки місяців затято й ретельно тримала проти його сімейного кола, нарешті беззвучно опустилася.

На цьому святкуванні я вперше частково познайомилася з його великою родиною — з рідними братами, їхніми чарівними дружинами та численними родичами. Атмосфера за великим столом була неймовірно галасливою, теплою, простою та по-справжньому родинною. Мене абсолютно ніхто не розглядав під мікроскопом чи з осудом, навпаки — прийняли з розкритими обіймами. Єдине, чого так і не відбулося того святкового дня, — я знову не перетнулася з головною жінкою в його житті, його мамою. Вона з якихось поважних, незалежних від нас причин просто не змогла приїхати на свято. Проте родичі Макса прийняли мене просто чудово. Я збоку з глибоким зворушенням спостерігала, як у Макса буквально світилися очі від дикої, невимовної чоловічої гордості кожного разу, коли він міцно тримав мене за руку й представляв своїм близьким: «Це моя Дарина». У цей момент у моїй голові чітко промайнула думка: його давній, хворобливий гештальт після важкого розлучення нарешті остаточно закрився. Перед своєю великою родиною він більше не був самотнім, покинутим невдахою з розбитим життям. Поруч із ним була молода, красива, гідна дівчина, яка щиро його кохала.

Але людська психіка влаштована дуже складно. Як тільки всі зовнішні проблеми, суди й привиди минулого нібито зникли з нашого горизонту, всередині самих стосунків запустився новий, неймовірно виснажливий, руйнівний механізм. Почалися справжні, жорстокі емоційні гойдалки, які щодня витягували з моєї душі абсолютно всі моральні сили.

Макс міг один тиждень буквально носити мене на руках, засипати оберемками квітів без жодного приводу, палко цілувати кожен пальчик на моїх руках і щохвилини повторювати, як сильно і безтямно він мене любить. Я задихалася від цього концентрованого щастя. А потім, раптово, без жодної видимої причини чи сварки, його внутрішній настрій різко, стрімко падав у якийсь глухий, похмурий, депресивний мінор. Він раптом на декілька днів повністю закривався в собі, ставав далеким, холодним, байдужим, відповідав на дзвінки короткими сухими фразами. І ось, під час якоїсь із чергових вечірніх розмов у напівтемряві салону машини, коли за вікнами шуміла прохолодна осінь, він раптом абсолютно спокійним, але мертвим голосом видавав: — Знаєш, маленька... нам, напевно, треба розійтися. Поки не пізно. Він дивився кудись повз мене, вперед, крізь темне лобове скло на нічну дорогу, нервово, до білих нігтів крутячи в руках цигарку. — Що?! — від цих страшних, абсурдних слів у мене щоразу серце буквально обривалося в якусь глибоку, темну прірву, а в горлі ставав болючий клубок. — Максе, що знову сталося, Господи?! Про що ти кажеш?! Ми ж тільки вчора разом сміялися, будували плани на ці вихідні, вибирали куди поїхати! — Справа взагалі не в тобі, маленька, — він важко, з надривом зітхав, і в його зазвичай упевненому голосі проступала така важка, чорна, всепоглинаюча гіркота, що мені ставало по-справжньому моторошно. — Ти просто подивись на себе збоку. Ти молода, неймовірно красива, розумна, чиста дівчина. Ти вчишся на престижному філологічному факультеті, перед тобою зараз відкритий увесь цей величезний світ, ти заслуговуєш на найкраще майбутнє. Тобі потрібен хтось набагато кращий за мене. Хтось перспективніший, твого кола, з грошима, без минулого. Ну хто я такий, подивись? Простий водій таксі з купою життєвих проблем, важкими судами за плечима і повністю розбитим, понівеченим життям. Я просто повільно тягну тебе за собою на саме дно, руйную твою молодість, а ти... ти заслуговуєш на справжнє, чисте щастя.

Ці його слова, сповнені глибокої комплексу неповноцінності, щоразу кололи моє серце гострими, отруйними голками. Я не витримувала цього емоційного мазохізму: я розривалася від плачу, гарячими сльозами вмиваючись прямо там, на пасажирському сидінні, гарячково ловила його холодні руки й з усією пристрастю своєї юної душі доводила йому, що мені абсолютно не потрібні якісь ефемерні «перспективи» чи чужі багатства. Я кричала, що кохаю саме його — ось такого, який він є: з його старою машиною, його важкою нічною роботою, його шрамами на душі й пораненою, самотньою грозою душею. Я знову і знову, шматочок за шматочком, своїми руками терпляче збирала наші розбиті стосунки, працюючи для нього щоночі безкоштовним, виснаженим психотерапевтом.

Лише набагато пізніше, аналізуючи цей важкий період через призму філологічної та життєвої мудрості, я остаточно зрозуміла, що це були не просто капризи. Це були страшні, хворобливі відголоски його глибокої минулої травми. Та перша, підла зрада колишньої дружини свого часу настільки вщент знищила його чоловічу самооцінку, розтоптала його его і віру в людей, що він тепер підсвідомо, на тваринному рівні чекав точно такого ж жорстокого удару в спину і від мене. Макс просто панічно, до тремтіння боявся, що я, така молода й перспективна студентка, рано чи пізно все одно знайду собі когось іншого і кину його. І саме тому він підсвідомо намагався піти першим, штучно спровокувати розрив, щоб захистити себе від нового, невистерпного болю, який він одного разу вже не зміг пережити.