Частина 5: Слово, що важить тонну

Після тієї божевільної, емоційно виснажливої вересневої нічної розмови, коли з нетверезого, до краю змученого ревнощами й страхом втрати Макса нарешті диким вихором вилетіло це довгоочікуване, вистраждане «Я тебе люблю», наші стосунки зробили крутий, запаморочливий віраж. Наступного ранку я прокинулася в ліжку гуртожитку зі складними, дуже змішаними почуттями. Мій філологічний скептицизм підказував мені бути обережною. Я цілком обґрунтовано очікувала, що під час першого ж денного дзвінка Макс, ховаючи очі через сором за свій алкогольний стан, почне панічно здавати задню. Я думала, що він почне незграбно переводити все в жарт, списувати на зайві чарки в барі або взагалі вдавати, ніби нічого подібного не пам’ятає. Чоловіки його типу — досвідчені, звичні до контролю над ситуацією ловеласи — дуже часто так роблять, коли відчувають, що хміль змив їхній захисний захист і вони випадково оголили перед жінкою свою вразливу душу.

Але Макс укотре щиро й глибоко здивував мене, зламавши всі мої вибудовані психологічні шаблони. Він не збирався відмовлятися від своїх слів чи списувати їх на дію міцних напоїв. Навпаки, саме з того доленосного дня фраза «я тебе кохаю» стала постійним, невіддільним супутником усього нашого щоденного спілкування. Він повторював її м’яко щоранку, коли під’їжджав до корпусу, щоб забрати мене на пари, шепотів її у слухавку серед дня в коротких перервах між викликами таксі, настирливо повторював пізно ввечері перед тим, як побажати мені солодких снів. Було стійке враження, що він наче голодний намагався надолужити весь той втрачений час, поки тримав залізобетонну оборону, боявся відкритися і боязко обмежувався сухим, колючим «ти мені дико подобаєшся».

Проте тепер наші ролі в цій грі характерів кардинально, дзеркально помінялися. Тепер затято й гордо мовчала я.

Кожного разу, коли він із неприхованою ніжністю вимовляв ці магічні для кожної дівчини слова, моє серце всередині стискалося від солодкого, майже фізичного болю, але я вперто стискала губи й переводила тему. Я категорично не хотіла відповідати йому взаємністю просто зараз, піддавшись секундній емоційній хвилі чи почуттю полегшення. Моя строга філологічна етика, внутрішня гордість і виховання запекло протестували проти найменшого знецінення таких сильних, фундаментальних почуттів. Для мене слова не були порожнім звуком. — Маленька, ну чому ти постійно мовчиш у відповідь? — тихо запитав він одного разу, коли ми зупинилися на довгому червоному сигналі світлофора серед забитої машинами вулиці, і він знову гостро вловив мою раптову, важку тишу після свого чергового зізнання. — Я ж не сліпий, я виразно бачу по твоїх очах, як ти на мене дивишся. Ну скажи це мені... — Максе, будь ласка, не треба так легко кидатися цими словами на кожному кроці, — тихо, але неймовірно серйозно відповіла я, відвернувшись до вікна і в упор дивлячись на свої руки, що лежали на колінах. — Для дуже багатьох сучасних людей «люблю» — це просто зручна, красива чергова фраза для того, щоб швидше затягнути наївну дівчину в ліжко або просто підняти собі настрій на один вечір. Але для мене особисто ця фраза важить цілу тонну. Вона має величезне, сакральне значення. Якщо я її колись вимовлю вголос, це означатиме лише одне: я повністю, без залишку віддаю тобі всю себе, своє серце і своє життя. А я поки що зовсім не впевнена, що ти психологічно готовий прийняти таку вагу після всього свого минулого.

Він важко, глибоко зітхнув, сильніше колишнього стиснув пальцями шкіряне кермо, але сперечатися зі мною чи переконувати не став. Моя дивовижна для молодої дівчини виваженість, серйозність і непохитна гордість знову викликали в його душі таку колосальну повагу, якої він, мабуть, на свій сором, не відчував до жодної жінки у своєму попередньому, сповненому легких перемог житті.

А невдовзі примхлива осінь остаточно взяла своє, розплакавшись холодними затяжними дощами, і Макс жорстко, раптово зліг із важким грипом. Його сильний, загартований щоденною роботою за кермом організм не витримав навантаження і миттєво здав під шаленим натиском високої температури під сорок, надривного кашлю та дикої, сковуєчої слабкості. Звісно, у такому стані він фізично не міг виїжджати на зміну. Він повністю закрився від усього світу у своїй квартирі, вимкнув робочу рацію і ледве пересувався самотою по порожніх кімнатах.

Дізнавшись про його критичний стан під час чергового короткого дзвінка, коли його голос у слухавці більше нагадував глухе сипіння, я не змогла спокійно сидіти в гуртожитку склавши руки. Моє кохання виявилося сильнішим за будь-які умовні правила. Відсидівши останні пари, я відразу ж побігла в найближчу до університету велику аптеку. Набрала там величезний, важкий пакет різноманітних ліків: сильні жарознижуючі, ударні вітаміни, ефективні сиропи від сухого кашлю, гарячі трав’яні чаї в пакетиках, лимони й мед. Моє жіноче серце чітко підказувало, що в його теперішньому самотньому, зруйнованому житті після важкого розлучення поруч банально немає жодної живої душі, яка б просто здогадалася принести йому в ліжко склянку звичайної води чи подати таблетку.

Я приїхала за вказаною адресою, міцно тримаючи цей рятівний медичний пакунок у змерзлих руках. Коли Макс після довгого калатання нарешті повільно відчинив мені масивні двері своєї квартири — кудлатий, блідий як стіна, у пожмаканій домашній футболці й із червоними від запалення та високої температури очима — і побачив мене на порозі з цими ліками, на його обличчі проступив справжній, невимовний шок. Він дивився на мене крізь пелену хвороби так, наче перед ним посеред сірого під’їзду раптово матеріалізувався справжній янгол-охоронець. — Ти... Даринко? Ти справді приїхала сюди? Купила все це для мене? — хрипко, майже беззвучно запитав він, розгублено, по-дитячому топчучись на місці у темному коридорі. — А ти що, справді думав, що я залишу тебе тут самого помирати в чотирьох стінах? — спробувала я якомога невимушеніше пожартувати, хоча серце стискалося від жалю, і рішуче пройшла повз нього в квартиру. — Давай, не стій на протязі, негайно марш у ліжко, зараз я буду тебе серйозно лікувати.