Частина 2: Перший дзвінок і чужі таємниці

Весь день дев’ятого вересня пройшов для мене як на голках. Я фізично перебувала в університетських аудиторіях, але мої думки були за тисячі кілометрів звідти — у салоні сріблястого таксі, залитого осіннім сонцем. Лекції з давньоруської літератури, які зазвичай викликали в мене професійний інтерес, цього разу минали абсолютно повз мої вуха. Голос професора звукав монотонно, наче з-під води, а викладачі та однокурсники здавалися безликими персонажами старого німого кіно, що хаотично рухалися навколо. Я перевіряла телефон чи не кожні п'ять хвилин. Рука сама тягнулася до сумки, пальці судомно розблоковували екран, і я підсвідомо чекала, що ця сіра скляна поверхня ось-ось спалахне заповітним іменем, яке я сама ж зранку вбила в контакти. Але мобільний вперто мовчав, глухо відблискуючи в люмінесцентному світлі авдиторії.

Ближче до вечора, коли сонце нарешті спустилося за похилі дахи студентських гуртожитків, фарбуючи небо в тривожні багряні тони, я вже почала себе жорстко, безжально накручувати. Ритмічно крокуючи тісною кімнатою від вікна до дверей і назад, я подумки вичитувала себе за зайву романтичність. «Ну звичайно, — думала я, кусаючи губи й дивлячись на власне відображення у сутінковому склі. — Ти просто нафантазувала собі красиву казку про віщі сни, піддалася миттєвому імпульсу. А в реальності все набагато банальніше: ти або цифру переплутала, коли записувала номер тремтячими від шоку пальцями, або у нього на смартфоні просто глюкнула система й контакт не зберігся. А може, він уже й забув про ту поїздку».

Як же сильно я тоді, до сліз, шкодувала, що вранці мені забракло елементарної сміливості чи жіночої кмітливості! Треба було просто зробити швидкий «гудок» із його телефона на свій, поки апарат був у моїх руках. Тоді б у моєму списку викликів назавжди лишилися його цифри, і я б не почувалася тепер такою безпорадною, приниженою заручницею власного очікування.

День уже остаточно догорав, залишаючи по собі гіркий, задушливий присмак розчарування та образи на саму себе. Я майже змирилася з тим, що ця дивна містична історія закінчилася, так і не встигнувши по-справжньому розпочатися. Опустивши плечі, я підійшла до ліжка, збираючись нарешті взятися за підручники, аж раптом апарат у моїй руці різко завібрував, розрізавши гнітючу кімнатну тишу гучною, наче набат, мелодією. На екрані висвітився незнайомий рядок цифр.

Серце миттєво зробило шалений, болючий кульбіт, заколотилося десь у самому горлі, заважаючи дихати, а в голові аж запульсувало від раптового викиду адреналіну. Я заплющила очі, глибоко видихнула, намагаючись змусити свої голосові зв'язки звучати спокійно й байдуже, і нарешті провела пальцем по екрану, натискаючи кнопку прийому. — Алло? — тихо, майже пошепки мовила в слухавку, притискаючи слухавку до вуха так міцно, що заболіла щока. — Привіт, попутнице, — почувся на тому кінці дроту знайомий, трохи хрипкий, прокурений голос. Це був Макс. Від звуку його інтонацій у мене по спині пробігли сироти.

Ми проговорили тоді близько години, і знаєш, це було максимально дивне, майже лякаюче відчуття. Слів не бракувало взагалі, нам не доводилося вигадувати штучні теми — речення чіплялися одне за одне, фрази перетікали з однієї в іншу так природно, наче ми зналися сто років і просто розлучилися на кілька годин. Було стійке, непохитне враження, що ми вже зустрічалися в якомусь минулому житті, пройшли разом довгий шлях, а тепер, посеред цього вересневого вечора, просто продовжуємо давню, колись трагічно перервану на пів слові розмову.

Звісно, це вже набагато пізніше, аналізуючи все, що з нами відбудеться, я глибоко заглиблюся в серйозну літературу про реінкарнацію, життя після життя, призначення душ та кармічні зв'язки, які неможливо розірвати. Тоді ж, будучи звичайною двадцятирічною студенткою філологічного факультету, я ні про що таке не думала. Я просто сиділа на широкому старому підвіконні, дивилася на нічні вогні міста, крутила в руках пасмо власного волосся і кайфувала від кожної секунди цієї розмови, від того, як неймовірно легко, тепло й затишно мені було з цим майже незнайомим чоловіком.

Але жорстока реальність швидко й безжально приземлила мою романтичну, піднесену натуру. Поки ми говорили, переходячи від легких жартів до серйозніших тем, Макс раптово почав відкривати карти. Його голос став глухішим, і він розповів мені, чому насправді раптово зник на ті довгі два-три тижні, коли я буквально божеволіла від невідомості й тривоги на автостанції, виглядаючи його авто.

Виявилося, що в його житті в цей самий момент відбувалася справжня, повномасштабна життєва катастрофа, яка повністю перевернула його світ. Макс зовсім нещодавно офіційно розлучився, і це розлучення буквально випалило його душу зсередини, залишивши по собі лише попіл. Він дізнався, що колишня дружина зрадила йому. Причому дізнався про це в найнайпідліший, найпринизливіший для чоловіка спосіб — просто прийшовши до неї на роботу, де все це брудне double life випливло назовні перед усім колективом. І якраз у ті сонячні серпневі дні, коли я, наївна дівчинка, шукала очима його сріблясту машину серед міського потоку, сподіваючись на романтичну зустріч, у нього тривав важкий, брудний і виснажливий судовий процес із поділом майна та взаємними звинуваченнями.

Коли судове засідання нарешті закінчилося і папери були підписані, Макса накрила глуха, чорна, неймовірно важка депресія. Чоловіче самолюбство було розтоптане. Він просто закрився від усього світу в чотирьох стінах своєї квартири, вимкнув телефони й банально заливав горе міцним алкоголем, намагаючись штучно заглушити цей нестерпний душевний біль. Він щосили тікав від реальності, пив наодинці з собою, навіть не підозрюючи, що в цей самий момент якась дівчина-філолог шукає його очима по всьому місту, сумує за ним і не знаходить собі місця, бо він, бачите, прийшов до неї уві сні й поцілував.

Проте, почувши цю відверту, важку сповідь дорослого чоловіка, я не розтанула, як сніг на весняному сонці, і не кинулася його жаліти. Навпаки — у моїй психологіці миттєво ввімкнувся жорсткий захисний механізм. Наприкінці розмови, відчувши, що лід скрес, Макс раптово перейшов у рішучий, суто чоловічий наступ. — Слухай, а що ти робиш зараз? — його голос зазвучав наполегливо, з притиском. — Давай я прямо зараз заїду за тобою, під’їду до твого гуртожитку? Посидимо десь у машині, кави гарячої вип’ємо, поговоримо вживу?