Частина 1: Маршрут, прокладений підсвідомістю

Усе почалося в січні 2017 року, і тепер, коли я повертаюся думками до того часу, мені іноді здається, що він був не просто відрізком календаря, а якимось окремим станом світу, у якому все ще здавалося стабільним, передбачуваним і повністю підконтрольним розуму, хоча насправді саме тоді щось невидиме вже починало повільно змінювати траєкторію мого життя, обережно, майже непомітно, ніби хтось перегортав сторінку, не даючи мені зрозуміти, що книга вже рухається до зовсім іншого розділу.

Той січень видався особливо морозним навіть для нашого міста, в якому зими завжди були суворими і довгими, але тоді холод мав якусь майже фізичну присутність, ніби повітря стало густішим і важчим, а вітер перетворився на невидимого супротивника, що постійно намагався проникнути крізь будь-який шар одягу і дістатися до шкіри, змушуючи людей інстинктивно втягувати голови в плечі, ховати обличчя в шарфи й рухатися швидше, ніж зазвичай, ніби сам простір навколо вимагав від нас постійної боротьби з ним.

Я тоді жила звичайним, навіть трохи одноманітним студентським життям, яке здавалося мені настільки впорядкованим і логічним, що в ньому просто не залишалося місця для випадковостей чи тим більше для чогось, що можна було б назвати долею або знаком, і мої дні складалися з нескінченного чергування лекцій, семінарів, бібліотек, конспектів і коротких перерв між ними, коли я встигала випити каву або просто перевести подих перед наступним блоком інформації, який потрібно було засвоїти.

Навчання на філологічному факультеті давало мені дивне відчуття одночасної захищеності й втоми, тому що з одного боку я перебувала у світі текстів, мов, смислів і нескінченних інтерпретацій, який мені щиро подобався і здавався майже рідним, але з іншого боку цей світ вимагав постійної концентрації, дисципліни й внутрішньої зібраності, яка іноді виснажувала більше, ніж сам обсяг роботи, і я часто ловила себе на тому, що живу ніби за розкладом, у якому навіть емоції підпорядковуються дедлайнам і сесіям.

Я була переконаною раціоналісткою, і це переконання не було випадковим або поверховим, воно формувалося роками читання, навчання і внутрішнього досвіду, який підказував мені, що світ, хоч і складний, усе ж таки піддається поясненню, якщо достатньо уважно аналізувати причинно-наслідкові зв’язки, і саме тому я ніколи не вірила ні в сни, ні в знаки, ні в якісь тонкі натяки долі, які люди так люблять знаходити у випадкових збігах.

Мені здавалося, що любов, зустрічі й розставання — це завжди результат конкретних обставин, що люди з’являються в нашому житті через цілком зрозумілі причини, і що нічого справді «випадкового» у глибокому сенсі цього слова не існує, хоча, як згодом виявилося, моя впевненість у цьому була радше захисною конструкцією, ніж справжнім знанням.

Тієї зими мої дні проходили майже однаково, і я вже настільки звикла до цього ритму, що навіть не помічала його повторюваності, поки одного вечора не опинилася вдома пізніше, ніж зазвичай, із важкою головою, втомлена після чергового навчального дня, коли здається, що кожне нове слово вже накладається на попереднє і перестає мати чіткі межі.

За вікном було темно і тихо, і лише світло ліхтарів пробивалося крізь зимову непроглядність, розливаючись жовтими плямами на снігу, який повільно падав, майже безшумно, ніби саме місто намагалося говорити тихіше, щоб не заважати ночі.

Я сиділа за столом, схилившись над конспектами, і намагалася втримати увагу на тексті, який уже кілька разів перечитувала, але слова починали розпливатися перед очима, і я ловила себе на тому, що більше дивлюся на рядки, ніж справді їх читаю, ніби мій мозок відмовлявся приймати нову інформацію, оголошуючи негласний протест перевтомою.

У якийсь момент я просто відклала ручку, відсунула зошити й дозволила собі кілька хвилин тиші, яка одразу ж перетворилася на втому, що нарешті стала помітною, бо до цього вона трималася десь глибше, за межами усвідомлення, і лише тепер почала виходити назовні.

Коли я нарешті лягла спати, це було не рішенням, а радше капітуляцією перед власною втомою, і я навіть не замислювалася про те, що ця ніч буде якоюсь особливою, бо для мене це була просто ще одна ніч між двома звичайними днями, які нічим не відрізнялися один від одного.

Сон прийшов несподівано і не так, як це зазвичай буває, коли людина повільно провалюється в темряву забуття, а радше як різкий перехід, ніби хтось раптово змінив сцену, і я навіть не встигла усвідомити моменту, коли реальність перестала бути реальністю.

Я опинилася в місті, яке водночас було знайомим і незнайомим, бо його структура нагадувала ті вулиці, якими я ходила щодня, але в ньому було щось інше — більш м’яке світло, глибші тіні і дивне відчуття затишку, яке не відповідало нічному часу.

Я стояла посеред вулиці, і мені не було страшно, хоча зазвичай нічні міста у снах мають тривожну атмосферу, але тут усе було інакше, ніби сам простір прийняв мене без жодних умов і не вимагав пояснень, хто я і чому я тут.

І саме тоді я побачила його вперше.

Він стояв так природно, ніби завжди був частиною цього простору, і водночас у ньому було щось абсолютно нове, що не вкладалося в жодні знайомі мені образи, і коли наші погляди зустрілися, я відчула дивне внутрішнє зміщення, яке неможливо було пояснити раціонально, ніби всередині мене щось тихо впізнало його раніше, ніж я встигла це усвідомити.

Його обличчя не було ідеальним у тому банальному сенсі, який зазвичай вкладають у красу, але воно мало іншу якість — глибину, яку важко описати словами, і погляд, який здавався одночасно спокійним і дуже уважним, ніби він бачив не лише мене, а щось більше, що я сама в собі ще не встигла зрозуміти.

Ми почали говорити, хоча я не могла б відтворити жодної конкретної фрази після пробудження, але в самому сні розмова текла природно, без пауз і незручностей, ніби ми продовжували діалог, який ніколи не переривався, і який не потребував початку.

І коли він наблизився, коли відстань між нами зникла настільки природно, ніби вона ніколи не була перешкодою, я не відчула страху, хоча зазвичай саме в такі моменти має з’являтися тривога, але замість неї прийшло зовсім інше відчуття — дивне, тепле і майже заспокійливе, якого я тоді ще не могла назвати.