РОЗДІЛ 7. Дзвінок, якого вона не чекала

Була тиша. Втомлена, добра, вечірня тиша після цілого дня зйомок. Вадим монтував фрагменти, вона лежала на ліжку, загорнувшись у його кофту, слухаючи музику в навушниках.

І раптом — дзвінок. Мама.

Ліля дивилася на екран і довго не відповідала. Вадим підняв погляд — побачив усе по її очах.

—Хочеш — вийду, — тихо сказав.

— Ні. Залишайся. Мені не страшно вже.

Вона натиснула «прийняти».

—Алло… Ліля? Доню…

Цей голос — інший. Не твердий, не вимогливий. Ніби надломлений.

— Що сталося?

— Я в лікарні.

— Що?

— У мене був інсульт… Я лежу сама. Ніхто не приїхав. Сусідка зателефонувала в швидку.

Ліля стиснула пальці. У грудях щось стислося.

— Чому ти мені дзвониш?

— Бо не знаю, до кого ще. Я…

— Ні, мамо. Не зараз. Я щойно почала дихати.

—Я знаю. Я була жорстока. Зла. Егоїстка. Я не прошу вибачення. Я прошу… бодай трохи твого тепла.

Тиша. І потім:

— Лілю, ти завжди була сильніша за мене. Я це знала. І саме тому я тебе ламала.

Ліля притисла телефон до щоки.

— Я приїду. Але не для того, щоб тебе рятувати. А щоб сказати тобі, що пробачаю. І прощаюсь.

— Прощаєш?.. Ти що… Лілю?..

— У мене рак, мамо.Остання стадія. Я не маю часу жити для болю. Але я маю серце — і воно досі твоє. Тому я приїду.

Поклавши слухавку, вона сиділа мовчки. Вадим підійшов і присів поряд.

— Я поїду з тобою, — сказав.

— Не треба… Це мій шлях.

— Може й так. Але я все одно не відпущу. Я чекатиму під дверима. Хоч ніч, хоч тиждень. Я— твій тил.

І тоді вона заплакала. Тихо. Без істерик. Бо біль нарешті знайшов місце, де його можна було витримати — в чиїхось руках.