РОЗДІЛ 8. Чужа кров

Вона приїхала до лікарні в обід — сама. Вадим лишився в холі, як обіцяв. Ліля йшла повільно довгим коридором, тримаючи в руках чай у термокружці й дрібні мандарини — звичний ритуал, що колись означав турботу. Зараз — просто присутність.

Мати лежала в палаті біля вікна, бліда, з глибокими колами під очима. Коли побачила Лілю, усміхнулась. Вперше — м’яко.

— Привіт, доню.

— Привіт, — Ліля поставила пакунок. — Я принесла чай. І мандарини. Пам’ятаєш? 

—Так. Твій улюблений запах… — Вона зітхнула. — Я часто уявляла, як ти прийдеш. Але не думала, що так.

Було мовчання. А тоді — тиша зламалась.

— Я мушу щось сказати. Поки ще можу. Поки не забула, поки не пізно.

Ліля завмерла.

— Що?

Мати відвела очі. Довго мовчала. І сказала:

—Ти не моя донька, Лілю.

Тиша. Занадто гучна.

— Що?

— Тебе залишили в пологовому будинку. Ти була новонароджена, хворіла, тебе ніхто не забирав. Я працювала там санітаркою. Мала сама втрачену вагітність і… Я просто взяла тебе. Підробила документи. Забрала, бо була самотня. Бо ніхто мене ніколи не любив, і я подумала, що якщо ти виростеш — любитимеш. Але… я не змогла бути доброю. Бо я… не знала, як це.

У Лілі все захиталось. Підлога, повітря, груди.

— Ти… все життя брехала мені?

— Я боялась, що як скажу — ти підеш. А коли ти виросла… я бачила, яка ти сильна, і злилась. Бо я була слабкою.

Сльози текли по її щоках. Вперше — справжні.

— Я не проситиму пробачення. Я не вмію. Але я вдячна, що ти виросла такою. Не через мене — всупереч мені.

Ліля не відповіла. Встала, вийшла з палати. На неї чекали Вадим і мовчазна ніч за вікном.

— Ходімо,— сказала. — Мені треба… до повітря.

Вони вийшли надвір. Біля лавки лікарні вона сіла, схилившись уперед.

— Я не знаю, хто я.

— Ти — моя Ліля, — тихо сказав Вадим. — Це все, що я знаю точно.

Вона притиснулась до нього. Губами до його плеча. І сказала крізь сльози:

— А я дізнаюся. І знайду себе. Навіть зараз. Поки ще встигаю.