РОЗДІЛ 9. Хто я, якщо не вона?

Після лікарні вони поїхали до Києва. В дорозі Ліля мовчала. Але це не була тиша болю — це була тиша рішення.

— Я хочу знати, хто мене народив, — сказала вона наступного ранку, коли сиділи за сніданком. — Не для того, щоб щось вимагати. Просто… я мушу зрозуміти, звідки моє життя почалось.

Вадим кивнув.

— Я з тобою. Куди б не вела ця дорога.

Вони почали з того самого пологового, де колись працювала "мама". Архіви були старі, частина знищена. Але одна медсестра — літня жінка на ім’я Оксана — пам’ятала історію.

— Це був 1994-й, зима. Народила дівчина, дуже молода. Може, 18. Без супроводу. Не назвалася повністю — лиш ім’я. Потім… просто зникла. Дитину поклали у відмовників. Її мали передати в інтернат, але… 

— Але вона не дійшла туди, — прошепотіла Ліля.

Оксана стиснула її руку.

— Вона залишила записку. Я її тоді бачила… Збереглась у справі. Там було лише кілька слів. Вона принесла тонку пожовклу папку. І всередині — маленький клаптик паперу:

«Прости. Мені не дали вибору. Якщо знайдеш мене колись — я тебе чекатиму. Ім’я моє — Марія.»

Ліля тримала аркуш і не могла відвести очей. Її серце билося інакше — ніби вперше.

— У вас є щось ще? Прізвище? Дані?

— Лише район — Шепетівський. І то, бо вказала як "проживання під час вагітності".

Цього було мало. Але це було щось.

— Ми їдемо туди, — сказала вона Вадиму вже в машині.

— У Шепетівку?

— Так. Я не знаю, чи вона жива. Чи згадає мене. Але я мушу її знайти.

— І якщо вона не захоче тебе бачити?

— Тоді я принаймні спробую. Я не хочу помирати із запитанням: "А раптом вона любила мене від самого початку?"

Того вечора Ліля записала у камеру:

"Іноді ми думаємо, що вмираємо без сенсу. Але сенс не завжди в тому, щоб щось залишити іншим. Іноді — достатньо залишити слід у власній душі. Знайти правду. Навіть тоді, коли здається, що пізно. Бо кожна правда — це крок до себе."