РОЗДІЛ 6. Той, хто ранив

Вони знімали першу сцену — на терасі старого готелю над дахами Львова. Вадим тримав камеру, Ліля говорила в об’єктив. Просто, щиро, без прикрас.

— Мене звати Ліля. І я — не статистика. Я людина, яка вміє боятися, але не вміє здаватися…

Вадим опустив камеру і сказав:

— Ти неймовірна.

І саме в цей момент за їхніми спинами пролунав знайомий голос. Різкий. Самовпевнений. З болем у кожному складі.

— Ого… не очікував тебе побачити тут, Лілю.

Вона обернулась. Серце зупинилось на кілька ударів.

Денис.

Той самий. Її перше доросле кохання. Той, хто обіцяв усе — і зник. Хто зрадив, звинуватив, зламав.

— Що ти тут робиш? — голос її затремтів.

— Роблю фотозйомку для глянцю. Побачив тебе — не повірив. Ти… інша. Жива якась.

Вадим спостерігав мовчки, але обличчя його напружилось. Він не був ревнивцем, але інстинкт підказував: цей чоловік не просто «з минулого».

— Це мій хлопець, Вадим, — чітко сказала Ліля, беручи його за руку. — Ми подорожуємо.

—Разом? Цікаво… Ти завжди шукала щось, чого не існує, пам’ятаєш?

— А ти завжди тікав, коли щось справжнє з’являлось, — різко відповіла вона.

Денис усміхнувся, ніби не почув образи.

— Якщо буде час — поговоримо. Є багато речей, про які я шкодую, Лілю.

— Запізно, — відповіла вона. — Тепер я живу тим, що маю. А маю — кохання. І час, якого так мало. Денис завмер.

— Ти хвора? — спитав, раптом по-справжньому.

—Так. Але я вже не та, хто потребує тебе. Навіть у найгірші дні.

Він пішов. Без прощання. Без фальші. А вона стояла — тремтяча, але сильна.

Денис мовчки обійняв її ззаду, торкнувся чола губами.

— Якщо він повернеться — я не боюсь. Я знаю, хто ти.

— А я вперше знаю, хто я сама. Завдяки тобі.

І камера, що досі записувала, зняла найважливішу сцену — не гру, а реальність. Любов. Справжню. Перевірену.