РОЗДІЛ 4. Те, чого вона більше не буде терпіти

У неділю мати подзвонила двічі. Потім надіслала повідомлення:

"Ліля, не прикидайся мертвою. Ти мені ще винна за ліки, які я купила місяць тому."

Ліля сиділа на кухні, пила каву, а Вадим смажив сирники — ніяково, але зусиллями любові. Він бачив її обличчя і вже здогадувався, від кого ті повідомлення.

— Ти хочеш побачитись із нею? — запитав тихо.

Вона кивнула.

— Не тому, що мушу. Тому що хочу сказати правду. Хоч раз.

Вони зустрілись у маленькому кафе на Троєщині. Ліля прийшла сама — не хотіла, щоб Вадим бачив її такою. Але він наполіг хоча б підвезти.

Мати сиділа з уже звичною незадоволеною гримасою.

— Що з тобою? Худюща якась… Очі запалі. Ти що, знову в депресії?

— У мене рак, мамо, — спокійно сказала Ліля. Та замовкла. На мить. А потім — не те щоб злякалась, а ніби змінилась.

— Ти серйозно? Боже… Але ж ти ще можеш щось зробити? Онкологія — це ж лікується…

— Ні. Не в моєму випадку. Я не прийшла просити співчуття. Я прийшла сказати, що більше не віддаватиму тобі ані копійки. Не через злість. А тому, що весь мій час тепер — мій. Я хочу жити, як ніколи не жила.

— Як це — не даси? Я твоя мати!

— Ні, мамо. Ти — жінка, яка вирішила, що я твій банкомат. Але зараз я — просто жінка, яка вмирає. І яка більше не буде терпіти жодної форми зневаги. Навіть від рідної крові. Мати змінилась. Губи затремтіли, але жодного «пробач». Жодного обійму. Лише:

— Ну, як знаєш…

І вона вийшла. Без слів. Без прощання..

Вадим чекав її в машині. Вона сіла, мовчки. Він не питав, що сталося. Просто простягнув руку й міцно стиснув її пальці.

— Ти зробила те, на що мало хто наважується, —сказав. — Ти сильна.

— Я втомлена.

— Але справжня. І це найголовніше.

— У мене є ідея, — раптом сказав Вадим. — Поїхати кудись. Просто так — завтра.

— Куди?

— У Карпати. Чи до Львова. А хоч би й до моря.

—Просто… втекти?

— Ні. Просто — жити.

Вона посміхнулась.І кивнула.