РОЗДІЛ 3. Без бар'єрів

Квартира Лілі була маленькою. Без особливого затишку, без дизайнерських рішень. Але коли вона запросила його на чай — Вадим не бачив ані стін, ані недосконалостей. Він бачив лише її.

Вона сиділа на дивані в його толстовці — трохи завеликій, але на диво ніжній. Він готував чай на кухні, сміявся, коли з чайника вилилася вода. А потім прийшов до неї з двома горнятками й поклав одне біля її руки. 

— Чому ти така тиха? — спитав.

Ліля дивилась у вікно, де за склом повільно падав сніг.

— Бо мені добре. І трохи страшно, — зізналася вона.

— Чого ти боїшся?

Вона мовчала. А тоді… поклала горнятко на стіл і повернулася до нього. Обличчя близько. Дихання тепле. Його погляд не вимагав — просто чекав.

— Поцілуй мене, Вадиме. Будь ласка.

Їхній перший дотик був обережним. Як ковток свіжого повітря після довгого утримання дихання. Її руки тремтіли, але вона не відштовхувала його. Навпаки — притискалась ближче. Вона хотіла відчути, що жива. Що її ще можна хотіти, любити, торкатись — не зі співчуття, а від щирого бажання.

Коли він обійняв її, вона втратила контроль. Його губи на її шиї, долоні на талії, дотики — ніжні, уважні, повільні. Як молитва.

Одяг падав на підлогу один за одним. Ліля не соромилась тіла. Вперше—ні. Вадим дивився на неї, ніби вона була витвором мистецтва.

Їхнє кохання було не про секс — про близькість. Глибоку, до сліз. До серця. До самої суті.

Після — вона лежала на його грудях і мовчала. Він гладив її волосся, а в кімнаті панувала тиша, як після бурі.

— Лілю… — прошепотів. — Дякую.

Вона сіла. Загорнулась у плед. Тепер було ще страшніше, ніж перед тим.

— Мені треба щось сказати. І я не знаю, як… Але… я хвора, Вадиме.

Він не ворухнувся. Тільки очі — широко відкриті.

— У мене рак. Стадія вже невиліковна. Лікарі дали… приблизно пів року. Може, трохи більше.

Тиша. Ліля думала, що він зараз встане. Піде. Або скаже, що не витримає.

Але він просто підвівся, підійшов до неї, сів поруч — і взяв її за руку.

— Добре, — сказав. 

— Що "добре"? Ти розумієш, про що я?

— Розумію. І я не тікаю. Я з тобою. Скільки буде — стільки буде. Але я поруч.

І вона заплакала. Вперше — не від страху, а від того, що її прийняли. Цілком. Навіть такою