РОЗДІЛ 2. Тепло в грудні

— Я давно тебе не бачив, — сказав Вадим, опускаючись на стілець навпроти. Його очі були все такі ж — теплі, з трохи смішним нахилом брів, від яких ставало спокійно.

— Мене взагалі давно ніхто не бачив, — відповіла Ліля з легкою усмішкою.

Він замовив чорну каву і тістечко. Вона мовчки спостерігала, як він рухається, як тримає чашку, як дивиться на неї. Нічого не змінилося. Або… змінилося все — але зараз це було неважливо.

— Як ти? — запитав він.

"Як я?... Хвора. Вмираю. А ще — вільна, сильна, вперше відчуваю, що можу дихати."

— Добре, — відповіла. — А ти? 

— Слухай… я знаю, це несподівано, але… хочеш пройтись? Просто зараз. Я маю вільний день. І… я просто хочу побути з тобою. Без планів. Без нав’язливостей.

Вона кивнула. Вийшли разом. Їй було холодно, але дивно затишно — з ним.

Вони йшли через засніжений парк, а Ліля розповідала, як звільнилася з роботи. Не сказала причину, просто сказала: "Це більше не моє."

— А я пішов з того офісу ще рік тому, — сказав Вадим. — Усе дістало. Тепер працюю з дому, займаюсь відеомонтажем. Спокійніше якось… І часу більше на себе.

— І на каву з випадковими знайомими?

— Ні. Лише з однією, дуже невипадковою. Вона засміялась. Сміх був легким, справжнім, майже забутим.

Увечері він проводжав її додому. Не нав'язувався, не питав зайвого. Просто був поруч.

Перед дверима вона раптом зупинилась.

—Вадиме… Я не знаю, що буде завтра. Але сьогодні мені було добре.

— Я знаю, що буде завтра, — тихо відповів він. — Я тебе все ще люблю. Може, ще сильніше, ніж тоді.

Вона нічого не сказала. Лише торкнулася його руки — і не відпустила.