Розділ 46

Я залишилася у проєктному інституті. Київська квартира нікуди не зникла, кактус також вижив, хоча Данило двічі намагався його залити. Частину тижня я працювала над програмою моніторингу Очеретянського водосховища з району. Бабусину хату не продала. Ми полагодили дах, провели новий водогін зі зворотними клапанами, а пересохлий колодязь накрили товстим склом. Під ним лежали старе відро, обірваний ланцюг і крейдяні позначки бабусиних вимірів. Фотографії та копії зошитів зберігалися поруч у сухій шафі.

У вересні Данило тричі просив повідомляти, коли я доїду до Києва, й на четвертий образився, бо я забула. Сварка почалася біля нерозібраних коробок, продовжилася на кухні й закінчилася тим, що він пішов спати до бабусиної кімнати, грюкнувши дверима. Вранці на столі лежав папірець: «Напиши хоча б плюс. Я постараюся не дзвонити шість разів». Під ним я дописала: «Три. Після четвертого блокую».

У листопаді вже я не сказала йому про виїзд на праве примикання. Вважала перевірку дрібною й не хотіла зайвих питань. Данило знайшов моє прізвище в робочому журналі, увечері поклав роздруківку поряд із вечерею й мовчки обвів час виїзду. Довелося визнати, що та сама брехня дратує значно сильніше, коли належить іншому.

До весни його книжки зайняли дві полиці в бабусиній кімнаті, а мої креслення — половину столу в його квартирі. Ми не рахували, хто до кого переїхав. Жили між двома містами, чергуваннями й потягами, сварилися через відчинені шафки та надто міцну каву. Данило досі перевіряв замки двічі. Я досі могла сховатися в роботі на три дні. Коли хтось із нас це помічав, другого разу принаймні не вдавали, ніби так і треба.

На водосховищі запровадили окремий протокол для неідентифікованих сигналів: жодних маневрів однією особою, випадкові коди підтвердження, автоматичне дублювання сирих даних у трьох сховищах. В інструкції не згадували голоси померлих. Там було написано: «інформаційний вплив із використанням персональних даних та імітацією знайомої особи». Формулювання звучало сухо, зате рятувальник міг виконати його, навіть якщо не вірив у русалок.

Після церемонії люди ще довго стояли біля металевої стіни. Тетяна принесла зелений ґудзик у маленькій коробці, але не залишила його під дощем — показала Вірин рядок правнучці й забрала додому. Пелагеїні племінниці посперечалися, чи правильно вказано дівоче прізвище Лесі. Архівістка відкрила базу на телефоні й виправила примітку при них. На металевій стіні лишили місце для цього уточнення й наступних.

Ми з Данилом пішли до хати пішки. Жито вже доходило до колін, хилилося під вітром від водосховища. Стара дорога лишалася під водою, але тепер її положення позначали невисокі сині стовпчики. Датчики працювали на звичайних частотах і передавали звичайні значення. Ідентифікатор 7-ЯС-04 вивели з системи.

У кухні Данило взявся за сирники. За рік він навчився не палити першу партію, проте сьогодні відволікався, двічі перевіряв шухляду з приборами й переставляв тарілки. Я сіла за стіл, де колись лежав мамин список, і спостерігала, доки він сам визнає, що поводиться дивно.

— У тебе щось сталося на роботі?

— Ні. Уперше за кілька місяців жодної аварії, незаконного занурення чи голосу в рації.

— Тоді навіщо ти шукав виделки там, де лежать рушники?

Данило вимкнув плиту. Дістав із правильної шухляди маленьку коробку й поставив переді мною, але не відкрив.

— Минулого серпня ми домовилися про один сніданок, — сказав він. — Потім про наступний. Мені подобається цей спосіб, тільки я хочу домовитися на довше.

— Наскільки?

— Я хочу одружитися з тобою. Жити можемо тут, у Києві або між двома потягами — це вирішимо окремо. Мені важливо прокидатися поруч із тобою. Якщо тобі потрібен час, я закрию коробку й досмажу сирники.

— Вона й так закрита.

— Тоді не відкриватиму.

Після останньої фрази Данило зітхнув і потер лоба тильною стороною долоні. На коробку потрапила смуга борошна. Я накрила її рукою. Цю каблучку обирали вже для мене.

— Відкривай, — сказала я. — І так, я згодна. Але сирники все одно дожариш.

Данило сів навпроти, засміявся й відкрив коробку. Обручка виявилася тонкою, з нерівною поверхнею, наче на металі залишили слід води. Я простягнула йому руку, і він двічі схибив повз палець, бо дивився не на каблучку.

Телефон на підвіконні подав робочий сигнал. Я хотіла вимкнути звук, але побачила старий ідентифікатор. 7-ЯС-04, видалений з мережі дев’ять місяців тому, передав один пакет.

Глибина — нуль. Температура — двадцять два градуси. Координати лежали не у водосховищі, а за північною канавою, посеред жита. Позначка змістилася на чотири метри на північ і зникла раніше, ніж система встигла надіслати повторний запит.

— Що там? — запитав Данило.

Я зберегла сирий пакет для ранкової перевірки. Ніхто не кликав із водогону, рівні не змінювалися, на карті не з’явилося дороги.

— Один старий датчик помилився адресою.

Данило глянув на екран, зрозумів, який саме, але не побіг до спорядження. Перевернув сирники й відчинив вікно, випускаючи дим. З поля зайшов запах теплого жита після короткого дощу.

На мокрій глині під хвірткою лишилися два босі дитячі сліди. Наступні губилися в житі — з боку, протилежного водосховищу.