Розділ 45

Наступного червня поле за північною канавою засіяли житом.

Земля належала громаді й кілька років стояла пусткою через складний під’їзд. Тепер уздовж старої дороги проклали дерев’яний настил до меморіального знака. Не величезну гранітну плиту, яку пропонував район, а довгу стіну з темного металу, де кожне ім’я мало окремий рядок і достатньо місця для років, родини та останнього підтвердженого факту.

Ярина Левченко — швачка, сестра Ліди, зберігала церковний одяг. Катерина Яковенко та її син Петро — залишалися біля церкви. Віра Черненко повернулася по родинну скриню. Соломія Бабич пішла від млина до процесії. Для тих, про кого знали менше, не вигадували повних біографій. Писали чесно: «згадана у книзі», «впізнана на фотографії», «приїхала до сестри й не була внесена до погосподарського обліку».

Мамине ім’я стояло окремо. Оксана Левченко, зникла 2010 року під час спроби встановити обставини загибелі мешканців Старих Ясенців. Її каблучку поховали біля бабусі після завершення експертиз. Синю сорочку я передала музею разом із письмовою умовою: не виставляти без повної історії двох імен і не називати мамин учинок самопожертвою, оминаючи те, що вона зробила зі мною.

Офіційне виправлення виявилося повільнішим за проводи. Для кожної людини архів готував окрему справу: скасовував фальшиву адресу прибуття, додавав свідчення, пояснював, чому підпис-хрестик не міг належати пасажирці. Яринине ім’я спершу внесли в примітку до погосподарської книги, за місяць — у судове рішення, ще за два — до нового запису про місце смерті. На кожному аркуші доводилося повторювати ту саму історію іншими службовими словами.

Оцифровані копії зберігали в трьох установах. Родинам видали повні пакети, щоб жоден майбутній начальник знову не залишився єдиним господарем архіву.

Родини реагували по-різному. Тетяна вимагала вписати Віру до свого сімейного архіву того ж дня. Далекий родич Домахи спершу відмовився від аналізів і розмов із журналістами: боявся, що його дітей роками називатимуть нащадками потопельниці. За місяць він сам приніс фотографію жінки біля печі, але попросив не публікувати обличчя. Меланіїна племінниця в Канаді погодилася дати зразок для генетичної бази й не повірила жодному слову про процесію. У заяві вона посилалася тільки на чорну книгу й фальшивий акт.

Восени рівень водосховища знизили за планом, уже під зовнішнім контролем. На північному краї кладовища знайшли основи двадцяти п’яти могил, яких не було в акті перенесення, фрагменти табличок і дві металеві рамки від вінків. Ідентифікувати окремі поховання після стількох років не вдалося. Матеріали передали до спільного меморіального поховання. У новому акті замість списку прізвищ стояло: «Двадцять п’ять неідентифікованих поховань». Архівістка не дозволила додати до нього припущення з чужих родоводів.

Для мами окремого свідоцтва не знадобилося — суд визнав її померлою багато років тому. Змінили обставини зникнення й додали знайдену каблучку до спадкової справи. Я могла забрати її після експертизи, та носити не хотіла. Ми поховали каблучку біля бабусі без порожньої труни й промов про героїчну матір. Я розповіла присутнім, як мама втримувала дорогу й рятувала людей. Потім — як пришила моє ім’я на своє місце, не спитавши мене. Усе це лишилося в одній історії.

До відкриття меморіалу приїхали родини, архівістка з Рудні, музейні працівниці, рятувальники та журналісти. Юлин матеріал вийшов за місяць до того — без кадрів, на яких люди втрачали форму, й без спроб довести глядачам природу процесії. Вона опублікувала документи, свідчення і дванадцять окремих історій. У заголовку не було русалок.

Павлова справа вже слухалася в суді. Він визнав втручання в роботу гідровузла й приховування записів, але адвокат сперечався з частиною обвинувачення щодо наслідків. На другому засіданні Павло тричі виправив прокурора, коли той неточно назвав режим затворів — звичка керувати версією подій пережила навіть зізнання. Данило давав свідчення й отримав дисциплінарне стягнення за незареєстровані занурення. До керівної посади не повернувся. Після трьох місяців відсторонення його взяли до обласної групи підводного моніторингу — з журналами, дубльованими камерами й керівницею, яка не була його родичкою.

Із батьком він зустрівся через шість тижнів, у кімнаті для побачень слідчого ізолятора. Я не їздила. Данило повернувся ввечері з тонким зошитом Степана Крамара, який Павло, як виявилося, зберігав серед своїх особистих паперів. Там були схеми могил, які не перенесли, і прізвища людей, чиї родини отримали порожні труни. Наступного ранку Данило передав оригінал слідству. З Павлом вони іноді листувалися — коротко, без звертань на початку й без запевнень наприкінці.