Розділ 43

Тріщина пішла вздовж середини дороги. З одного боку вода текла до канави, з другого — поверталася в село. Мама стояла над розколом, притиснувши долоню до синьої планки. Два імені стягували тканину в різні боки, але не рвали нитки: кожне берегло себе цілим.

— Ти казала, що випореш моє після межі, — нагадала я. — Як?

— Не голкою. Живе ім’я відпускає вода, коли власниця забирає його сама.

— Олена забрала стрічку руками.

— Її ім’я було окреме. Твоє треба назвати не для дороги, а проти неї. З усім життям, якого село не має.

За канавою Тетяна Черненко вже говорила у гучномовець. Назвала контрольне число, тоді двох синів, п’ятьох онуків і квітневу правнучку. Не добирала красивих слів. Розповіла, як старший син розлучився й повернувся жити до неї з собакою, як молодший щороку псує помідори надмірним поливом, як правнучка не спить після третьої ночі. Віра слухала, намацуючи нову насічку на зеленому ґудзику.

Петрик першим ступив на насип. Вода розступалася перед босими ногами на ширину дитячої стопи. Катерина йшла за ним, але біля канави відпустила плечі сина. Він обернувся, узяв її за руку й повів сам.

На сухому боці — сухому не від дощу, а від старої води — хлопчик зняв вінок. Віддав його архівістці, яка чекала без родинного права на цю зустріч, лише з документами в руках.

— Запишете, що мама була зі мною? — запитав він.

— Запишу, що Катерина Яковенко не виїхала без сина й залишалася біля церкви, — відповіла вона. — І що Петро Яковенко був тут, а не за адресою в Сумах, якої ніхто не знайшов.

Петрик кивнув. Вони з Катериною перейшли канаву. На дальньому схилі їхні тіла стали прозорими, проте не зникли раптово. Спершу крізь льон проступило світло намету, потім спорожніли рукави. Дві сорочки лягли на мокру траву поруч. Іменні стрічки лишилися пришитими.

Віра перейшла до Тетяни. Сестра простягнула руки, але зупинилася за пів кроку, не знаючи, чи можна торкатися. Віра зробила цей крок сама. Її зелений ґудзик упав Тетяні в долоню, сорочка опустилася біля ніг.

За ними пішли Марфа й Євдокія. Соломія затрималася на вершині насипу, доки Микола не назвав ім’я доньки, якої вона ніколи не бачила. Червона хустка злетіла з її плеча й накрила порожню сорочку вже по інший бік. Зінаїду, Домаху та Меланію зустрічали люди, які зголосилися зберігати їхні документи й історії. Коли архівістка назвала номери справ і місця останніх записів, усі троє перейшли канаву. Родинних прізвищ дорога від неї не вимагала.

Пелагея й Леся дійшли до канави разом. Племінниці говорили про матір, яка до смерті ставила на різдвяний стіл дві зайві миски й називала це звичкою. Одна з жінок зізналася, що не пам’ятає Лесиного голосу й не хоче вигадувати. Леся торкнулася двох різних ґудзиків.

— Добре, що хоч цього не виправили, — сказала вона сестрі.

Вони перейшли, сперечаючись, кому йти першою. Сорочки впали одна на одну, лівий Пелагеїн рукав так і залишився підколотим.

Ярина стояла останньою серед одинадцятьох. За нею дорога до клубу вже перетворилася на смугу води без будинків, та на її комірі ім’я трималося. Вона подивилася на порожні сорочки за канавою, на архівістку й Павла під конвоєм. Павло тримав руки перед собою, щоб конвоїр міг застебнути кайданки, й мовчав, поки слідчий оформлював вилучення запису та наказував зробити три копії.

— Ліда не прийде? — запитала Ярина.

— Ні, — відповіла я. — У неї була своя смерть. Я не покличу її копію замість розмови, якої ви не мали.

— Ти на неї схожа, коли сердишся.

— Мені це казали.

Ярина провела пальцями по двох стібках, які зробила крізь шкіру.

— Напиши, що я не пробачила.

— Напишу, чому.

Вона перейшла насип сама. На середині канави вітер підхопив довгі коси, й на мить Ярина знову стала молодою жінкою з фотографії проводів. Архівістка назвала її повністю й додала: сестра Ліди Левченко, швачка, зберігала церковний одяг, пришила Петрикові латку. Цього не було в жодному офіційному акті, але відтепер було в записі живої людини.

Яринина сорочка лягла одинадцятою.

Дорога за нашими спинами втратила клуб. У воді ще стояли церква й кілька дерев, пов’язаних із мамою. Вона не могла рушити: внутрішнє ім’я тягло до межі, моє зовнішнє — до місця, яке хотіло залишити провідницю.

Я назвала себе повністю. Нічого не сталося.

— Самого імені замало, — сказала мама. — Назви життя, якого тут не було.

Мені довелося говорити перед родичами, рятувальниками, слідчим і мертвим селом про речі, що здавалися надто звичайними для обряду. Про орендовану квартиру в Києві, де сусід згори вмикав пральну машину о другій ночі. Про інститут, першу зарплату й кактус на робочому підвіконні, який я забувала поливати. Про Андрія, з яким ми розійшлися не через зраду чи трагедію, а тому, що одного дня перестали планувати спільні вихідні. Про звіти, поїзди, зимову каву на вокзалах і двері бабусиної хати, які я роками відчиняла лише на кілька днів.

Нитка не відпускала.

Село знало все, що я принесла в пам’яті. Воно могло скласти мою квартиру з запаху, кактус — із колючки, Андрієве обличчя — з небажання згадувати.