Розділ 42

Я віддала список архівістці й повернулася до клубу. Мама пішла зі мною. Процесія чекала біля шкільного двору, не розсипаючись: Петрик став посеред дороги, Катерина поклала руки йому на плечі. Течія тримала напрямок, але за кожну хвилину набирала ще пів сантиметра. Дощ уже діставався сюди не крізь село, а по-справжньому — заливав очі, обважнював куртку, розмивав край бабусиного плану.

Ярина сиділа в першому ряду клубу. Без стрічки сорочка зберігала жіночу форму лише приблизно: рукави мали руки, та пальці то видовжувалися, то зникали. На обличчя напливали риси Ліди, мої, незнайомих дівчат із родини. Село шукало пам’ять, здатну втримати її без імені.

На сцені замість чиновників сиділа наша сім’я. Бабуся перебирала квасолю. Мама в синій сукні прасувала мені шкільну блузку. Я робила уроки за столом, Данило чекав біля вікна з велосипедним насосом у руці. Жодної події не сталося саме так, але кожна деталь належала комусь із нас.

— Якщо лишишся, село все одно збере тебе з живих, — сказала я. — Сьогодні з мене й мами. Потім знайде когось, хто побачить фотографію або почує ім’я.

— Люди носять мертвих у собі й без води.

— Носять. Але мертві не повинні через це проживати їхні життя.

Ярина торкнулася постаті бабусі. Пальці пройшли крізь плече й вийшли мокрими, наче вона занурила руку в миску. Копія продовжила перебирати квасолю.

— Ліда втекла, — сказала Ярина. — Повернулася через три дні, забрала наші сорочки й погодилася, що мене ніколи не було. Їй дали хату.

— Так. Вона збрехала про тебе.

Мама повернулася до мене. Можливо, чекала, що я захищатиму бабусю перед її сестрою, розповідатиму про погрози й дитину на руках. Усе це було правдою, але не скасовувало іншої.

— Бабуся сказала сусідам, що ти поїхала до Сум, — продовжила я. — Не домоглася розслідування, не назвала одинадцятьох уголос. Вона врятувала маму й себе, потім сорок років боялася, що за це доведеться відповідати перед тобою. Я не буду називати її мовчання турботою.

Постаті на сцені перестали рухатися. Квасолина зависла між бабусиними пальцями.

— Тоді чого прийшла мене вмовляти?

— Розповісти решту. Ліда щосерпня записувала рівень води. Зберегла фотографію проводів, твій план і Петрикову сорочку. Скроїла одинадцять заготовок за людьми, яких не бачила понад пів століття. Вона не виправила зробленого й не забула. Обидві речі можуть бути правдою одночасно.

Ярина дивилася гладким обличчям, та я знала, що слухає. Ім’я в її руці ворушилося: червоні літери стягували стрічку, намагаючись повернутися до коміра.

— За межею від мене лишиться сорочка в музейній коробці.

— Ні. Лишаться твоє ім’я в церковній книзі, свідчення Параски, Степанів список, фотографія й те, що ти зробила цієї ночі. Лишиться також правда про Ліду — не пам’ятник хорошій сестрі, якою вона не була, а вся її історія. Я не обіцяю, що ніхто не спробує знову все спростити. Обіцяю не допомагати їм.

— Ви обіцяєте, доки вам не стає незручно пам’ятати.

— Тому книги вже не тут. Оригінали зберігають у трьох місцях, копії передані слідству й архіву. Павлові слова записують кілька камер. Родини чекають за канавою. Тобі не треба вірити лише мені.

Від школи покликав Петрик. Не загадкою й не чужим голосом — роздратовано, як хлопчик, якого дорослі знову змусили чекати через давню суперечку.

— Тітко Ярино, вода вже до латки доходить!

Катерина підхопила сина на руки. Течія справді піднялася вище його колін; сорочка темніла від подолу. Дитячі сухі сліди ставали коротшими, за хвилину могли зникнути.

Ярина підвелася. На сцені копія Ліди повернула голову й уперше подивилася на сестру. Обличчя мало той вік, у якому бабуся померла. Губи ворухнулися, проте голосу не було. У моїх спогадах бабуся ніколи не вимовляла слів, які могли б стати вибаченням.

— Він уже раз не перейшов через те, що дорослі вирішували, хто має лишитися, — сказала Ярина.

Червону стрічку вона пришила до коміра сама. Голки в нас не було, але нитка вийшла з полотна й зробила два стібки крізь тканину та шкіру. На шиї проступили маленькі краплі крові. Разом з іменем повернулося обличчя — суворе, худе, схоже на бабусине настільки, що від цього боліло.

Ярина підійшла до сцени й перевернула стіл. Посуд упав без звуку. Квасоля розсипалася по підлозі, перетворюючись на дрібні річкові мушлі. Родинні постаті лишилися сидіти в повітрі ще кілька секунд, потім зникли одна за одною.

— Я йду не тому, що пробачила Ліду, — сказала вона мені.

— Вона цього вже не може вимагати.

Клуб погас. Коли ми вийшли, за спиною стояла звичайна темна будівля з вибитими вікнами й обваленим кутом — такою її зняв підводний апарат. Дощ проходив крізь залишки даху. За кілька кроків споруда розчинилася у воді, але Ярина не озирнулася.

Процесія рушила швидше. Біля школи Євдокія зупинилася перед вікном, де діти писали диктант. Вона виправила невидиму помилку на дошці й наздогнала нас. Соломія затрималася коло млина: колесо крутилося проти течії, з відчинених дверей пахло теплим борошном. Микола стояв далеко за північною канавою, та його справжній голос ішов польовим гучномовцем. Він розповідав не про 1939 рік, пам’ять про який дістав у лікарні, а про власну доньку, роботу на залізниці й будинок, де ніколи не було млина. Соломія вислухала й поклала червону хустку на плече зручніше.