Розділ 40

Мого імені в клубі не вимовили — воно вже лежало на дерев’яній спинці, вишите тим самим нерівним почерком, що й на синій сорочці. Наступний стілець чекав на Оксану. Далі йшли одинадцять жінок, кожна за порядком Степанової книги. Дитячого місця не було.

— Не заходимо, — сказала я.

Петрик стояв на порозі, не переступаючи. Вінок у його руках потемнів від води. Потік, що досі обтікав босі ноги й ішов на північ, розділився перед клубом на дві смуги: одна продовжувала дорогу, друга завертала до дверей.

Ярина вийшла з процесії.

— Список не всіх тримає, — повторив Петрик. — Він тримає тих, кого записав винний.

За столом підвівся районний начальник у світлому кітелі. Обличчя на фотографіях збереглося гірше, ніж його підпис, тому вода склала риси з кількох чоловіків: Степанового чола, Павлових очей, рота голови громади. Він розгорнув чистовий акт евакуації й поклав поруч ручку.

— Об’єкт звільнено, — промовив чоловік. — Претензій немає. Підпишіть і можете йти.

На аркуші стояли хрестики навпроти імен. Під кожним стільцем темніла вода, хоча підлога лишалася сухою.

Ярина підійшла до сцени, не сідаючи. З її сорочки зник слід від складених рук; тепер долоні були справжні, широкі, у проколах від голки. Вона взяла чистовий акт, розірвала навпіл і кинула клапті начальникові під ноги.

— П’ятдесят два роки нас не було, бо так написали, — сказала вона. — Перейдемо канаву — знову не буде. Воду повернуть, папери закриють, на березі поставлять табличку про три переселені села. Хто тоді доведе, що ми жили тут і нас залишили?

Голос не належав істоті, яка хотіла зла заради зла. Ярина боялася другого зникнення сильніше, ніж першого. Село тримало її будинок, сестру біля вікна, Петрикову латку й кожне ім’я, яке чиновники замінили хрестиком. За сухою межею не чекало іншого життя. Лише кінець форми, яку вдалося зібрати з чужої пам’яті.

— Ми винесли книги й список, — відповіла я. — Є записи, свідки, відео. Слідство вже відкрите.

— Слідства закривають. Архіви горять. Живі домовляються, бо їм потрібні хати, посади й тиша вночі. Ліда домовилася.

У вікні клубу з’явилася бабуся. Тепер стара, якою я пам’ятала її останніми роками, у вовняному жилеті й з окулярами на ланцюжку. Вона стояла надворі під дощем, але скло залишалося сухим.

— Яринко, ходімо, — покликала вона. — Я всім сказала правду.

Ярина навіть не озирнулася.

— Неправильно говорить, — промовила вона. — Ліда не називала мене пестливо після дванадцяти років. Я розбила її миску й не попросила пробачення.

Копія бабусі зникла. На її місці у склі відбилося моє обличчя.

Рація повідомила голосом Данила, що витрата у водопропуску падає. Контрольного числа він не назвав. Я вимкнула приймач, витягла паперову картку й підняла над головою. На сучасному узбіччі, за садом, спалахнув синій ліхтар. Данило був там. Живий і достатньо близький, щоб побачити наш сигнал, але не увійти на дорогу.

Справжня команда прийшла за хвилину через сигнальну лампу: три довгі спалахи, один короткий. Течія змінювала напрямок.

Вода біля моїх черевиків уже повзла до церкви. Не швидше, просто наполегливо, заповнюючи старі колії від півночі на південь. На командному посту мали відкрити обвідний канал і зняти перепад. Якщо привід не спрацює, до межі ми не дійдемо: маршрут закриється з обох боків.

— Ти завертаєш воду? — запитала я Ярину.

— Вода завертає туди, де її назвали. Твоє ім’я пришите до села, мамине — до дороги. Ви привели двох живих на місця, які мали лишатися порожніми.

Мама стала поруч зі мною. На синій сорочці проступили обидва написи: її — зсередини, мій — зовні. Червона нитка вбирала вологу й поволі натягувалася, стягуючи планку між нами.

— Я зробила це, щоб повернутися, — сказала мама. — Мала випороти Мар’янине ім’я після межі.

— Ти знала правило й однаково поклала дитину замість себе, — відповіла Ярина. — Ліда поклала тебе. Кожна з вас називає це тимчасовим, доки вода не забере наступну.

Мамині пальці стиснули мою долоню. Вона дивилася на шов так само, як удома дивилася на зіпсовану річ, яку вже не знала, чи можна полагодити: насупившись, із прикушеною зсередини щокою.

Позаду заговорили інші. Віра питала, скільки років прожила Тетяна, Соломія хотіла знати, чи зберегли млин. Домаха повторювала адресу, якої більше не існувало. Їхні голоси не складалися в хор, але кожна з них щиро боялася власного окремого кінця: забутого обличчя, неправильної дати, могили без тіла. Родини, яка навчилася жити далі.

З клубу долинув шум великої зали, повної людей. Порожні стільці вже не були порожніми. На моєму сиділа дівчина в джинсах і мокрій куртці — я сама в сімнадцять років, напередодні від’їзду до Києва. Біля неї стояла Оксана і тримала її за плечі, молода й сердита після чергової сварки з бабусею. Інші місця займали живі родичі: Тетяна, Микола, племінниці Пелагеї, Юля з телефоном у руці. Не викрадені люди, а форми з того, що про них пам’ятали мертві.

Кожна постать дивилася на свою жінку в процесії. Живі копії пропонували продовження: поки хтось сяде до них за стіл, село матиме пам’ять, обличчя та нові голоси.