Розділ 39

Дитяча коробка здригнулася під руками Сергія. Не підскочила й не впала — зсередини хтось спокійно вперся долонями в кришку, перевіряючи, чи її справді тримають. Сергій поставив коробку на церковний ґанок. Усередині зашурхотів льон, потім тричі дряпнуло по картону на висоті, куди дитина могла дістати нігтями.

До опівночі залишалося дев’ять хвилин.

Церква стояла такою, якою її покинули перед затопленням. На вапняних стінах темніли прямокутники від знятих ікон, підлогу вкривав очеретяний пил. Вода текла старою дорогою за порогом, але всередину не заходила. Уздовж лівої стіни з’явилися дерев’яні лави, хоча ще годину тому на відео їх не було. На кожній лежала складена жіноча річ — хустка, фартух, кофта, — повторена з пам’яті живих.

— Не торкаємося, — нагадала я групі. — Працюємо тільки з тим, що принесли самі.

Архівістка розклала одинадцять конвертів у порядку Степанового списку. Слідчий звірив номери, музейна реставраторка зняла пломби з коробок. Біля кожної сорочки лежали дві великі тупі голки з уже засиленою ниткою: одну для іменної стрічки, другу запасну. Вузол мав залишатися зовні, щоб його можна було розв’язати після межі.

Синю сорочку відкрили останньою. Моє ім’я темніло на планці свіжою вологою, хоча весь льон був сухий. На вивороті під коміром експертка ледь помітно позначила старі проколи крейдою. Я мала пройти їх новою ниткою й повернути мамі ім’я, яке вона зняла сама.

Данило приніс складаний стілець, поставив біля переносної лампи. На ньому були страхувальна система, рація й помаранчева куртка зі світловідбивними смугами. Волосся намокло, по скроні стікала вода.

Межа його ділянки закінчувалася біля церковної хвіртки. Далі старий маршрут ішов простором, якого не визнавали сучасні прилади, і жодна мотузка не могла гарантувати повернення.

— Ліворуч від дороги поставили додаткові віхи, — сказав він. — Вони сухі й мають сині ліхтарі. Якщо щось зміниться, не шукай наш берег — дивися на них. Я йтиму паралельно до клубу, наскільки дозволить рельєф.

— А далі?

— Далі ти знатимеш дорогу краще за мене.

Він говорив про це без примирення з небезпекою. Просто не обіцяв неможливого. Я простягнула руку, і Данило стиснув її обома долонями. Перед людьми ми не цілувалися, але близькість уже не потребувала приватної кімнати, щоб бути правдою.

— Повернися туди, де я зможу тебе зустріти, — попросив він.

— Тримай течію, і я матиму куди.

Сергій покликав його до пульта. Данило відпустив мою руку й повернувся на командний пост.

О дванадцятій Сергій підняв кришку дитячої коробки. Сорочка лежала на дні, розправивши рукави вздовж стінок. На світлі стала помітна квадратна латка — нова, пришита точно там, де на фотографії. Я розкрила конверт, витягла вузьку стрічку й уперше за багато днів вимовила повне ім’я біля води.

— Петро Яковенко, син Катерини. Петрик, який не перейшов сухої межі в червні й не виїхав зі Старих Ясенців у серпні.

Стрічку пришили до внутрішнього боку коміра двома стібками. Тканина під голкою була теплою. Коли я зав’язала зовнішній вузол, рукави наповнилися дитячими руками, комір піднявся на худій шиї. Хлопчик сів у коробці так природно, ніби прокинувся після дороги. Зелені очі, світле волосся, подряпина над бровою. Шкіра мала звичайний колір, тільки крізь зіниці повільно проходив відблиск води.

Петрик оглянув присутніх, затримався поглядом на мені.

— Тепер усіх знайшла?

— Усіх зі списку.

— Список не всіх тримає.

— Кого ще?

Він повернув голову до порожніх лав, проте не відповів. Зліз із коробки й став біля дверей. На мокрій підлозі від його босих ніг лишалися сухі сліди.

Першою назвали Ярину Левченко. Я говорила про її роботу в церковній громаді, про сестру Ліду, про Петрикову латку й сорочки, які вона розподіляла по родинах. Архівістка прикріпила стрічку. З полотна постала висока жінка з двома важкими косами, старша, ніж на фотографії з проводів. Її обличчя мало риси бабусі й мої власні — не запозичені, а родинні. На привітання вона не відповіла. Подивилася на мене так, як дивляться на дитину, котра взялася завершувати дорослу роботу й ще не розуміє ціни.

Катерина Яковенко з’явилася, щойно Петрик торкнувся її рукава. Не кинулася до сина —спершу поправила латку, провела пальцем по його щоці й тільки тоді стала позаду, поклавши руки йому на плечі, як на старому знімку. Вірині зелені ґудзики застебнулися самі знизу вгору. Жінка намацала насічку на третьому й сумно всміхнулася: Тетянина перевірка була їй зрозуміла.

Марфа Дорош вийшла у світлій сорочці з надто довгими рукавами й одразу підкотила правий. Євдокія Книш мала коротко підстрижене волосся, якого не було видно на жодній фотографії. Соломія Бабич дочекалася червоної хустки, але не пов’язала її — перекинула через плече. Пелагея Рудик попросила допомогти з лівою застібкою. Її племінниці мали рацію: сама вона впоралася б, та звичка пережила тіло.

Зінаїду, Домаху й Меланію підтвердили документи та дві випадкові світлини. Вони набули облич не відразу. Риси проступали, коли архівістка називала дати й адреси; до того на місці очей, рота, зморщок трималася гладка напівпрозора поверхня. Леся Черник стала останньою. Два різні ґудзики відбилися в її пальцях, і Пелагея тихо засміялася. Леся штовхнула сестру плечем. На мить вони виглядали не потопельницями, а жінками, які знову сперечаються через недбале шиття.