Розділ 38

Дощ почався без вітру. Вода падала майже прямими лініями, густо й повільно, наче хмара стояла над одним місцем і виливалася крізь дрібні отвори. За двадцять хвилин площа перед станцією заблищала, водостоки заговорили повними трубами. На північному посту опадомір показав одинадцять міліметрів, біля районного центру — менше двох.

Операцію перенесли на вечірній режим. Людей, не задіяних у роботах, вивезли з прибережної зони, поліція перекрила три під’їзди й поставила патрулі на польових дорогах, а мобільний зв’язок лишили тільки для зовнішньої координації. Усередині периметра працювали дві радіомережі, паперові сигнали та посильні в сухих машинах.

Сорочки привезли в музейному фургоні. Кожна лежала в окремій коробці, загорнута в невибілене полотно. Конверти з іменами їхали в іншій машині зі слідчим та архівісткою: ми не хотіли, щоб річ і напис зустрілися раніше, ніж відкриється дорога. Дитячу сорочку Петрика тримали окремо. Синю — у прозорому контейнері, з датчиком температури та пломбою.

На сухому полі за північною канавою встановили намет із трьома відкритими сторонами — там мали чекати родичі. Ніхто з них не повинен був іти процесією до церкви: живі проводжали лише до межі зі свого боку. Це рішення викликало найбільше суперечок. Тетяна Черненко вимагала сама нести Вірину сорочку, Микола хотів зустріти Соломію біля млина. Я не могла обіцяти їм безпеки на дорозі, де голоси знали, кого кожен утратив.

— Тоді навіщо ми тут? — запитала Тетяна.

— Щоб після переходу назвати їм те, чого вони не могли знати, — відповіла я. — Ваше життя після села. Дітей, міста, професії, сварки, весілля. Межа має бути не тільки сухою. За нею повинна починатися пам’ять, у якій вони вже не живуть замість вас.

Тетяна не погодилася відразу. Потім дістала складений аркуш із іменами двох синів, п’ятьох онуків і правнучки, яка народилася у квітні. Замість промови вона готувала факти.

О пів на десяту маніпулятор зняв перший камінь із решітки водопропуску. Камера показувала темний круг труби, затягнутий корінням. Після другого каменя зсередини вийшов струмінь каламутної води, хоча рівень у трубі мав бути нижчим від входу. Він не розчинився у водосховищі, а простягнувся вздовж старої дороги сірою смугою.

— Рух від виходу до входу, — доповів оператор. — Проти розрахункового перепаду.

— Маневр не починаємо, — сказала я. — Поставте ще один датчик біля церкви. Чекаємо стабільного показника.

У рації озвався Сергій:

— Мар’яно, відкривай. Ми вже запізнилися.

Він стояв за три метри від мене біля пульта й мовчав. Справжня рація висіла на його грудях, індикатор передачі не світився.

Голос повторив наказ, тепер додавши цифру підтвердження: сорок сім. У нашому першому конверті було інше число. Данило відключив скомпрометований канал, Сергій показав мені картку — дев’ятнадцять — і передав команду через дротовий телефон.

— Вони чують не тільки пам’ять, — сказав він. — Слухають нас зараз.

— Але не бачать закритого паперу. Поки що.

Рівень біля труби вирівнявся за сім хвилин. Сірий струмінь зник. Після дозволу маніпулятор підняв решітку на десять сантиметрів, нижній скид відкрили на чверть. Датчики вздовж дороги спрацювали не одночасно: від церкви до півночі пішла хвиля, по одному посту кожні сорок секунд. На поверхні водосховища вона не була видна. Натомість стара вулиця, що лежала на мілині, почала блищати тонким шаром води — так рівно, наче хтось провів мокрою тканиною від порога церкви до останньої хати.

Старі Ясенці засвітилися раніше, ніж увімкнулися наші щогли.

За вікнами хат горіло жовте електричне світло, якого в селі 1974 року майже не було. На ґанках висіли мокрі рушники, у садках біліли стовбури. Дощ проходив крізь дахи й дерева, не змінюючи їх, зате збирався в коліях дороги. Кожна колія текла на північ.

Музейний фургон під’їхав до старої автобусної зупинки. Далі колеса не тримали б ґрунту, тому коробки переносили на легкі ноші під суцільним тентом. Біля входу до села кожну перевіряли тепловізором. Яринина сорочка лежала пласко, проте на полотні над грудьми з’явився слід від складених рук.

Павла привезли під конвоєм після того, як старий привід двічі відмовився прийняти дистанційну команду. Він не торкався обладнання — стояв біля схеми й пояснював енергетикові, як вручну розвантажити черв’ячну передачу. Під час третьої спроби штурвал зрушив, витрата зросла до розрахункової.

Зі сторони села долинув гул двигуна. На дорозі за вербою з’явилася вантажівка з білою смугою. Фари світили крізь дощ, двірники працювали. За кермом сидів Степан Крамар, таким, як на старій службовій фотографії.

У кузові стояли люди.

Машина зупинилася перед огорожею. Степан висунувся з вікна й назвав Павла Павлусем — із правильним наголосом.

— Сідай, сину, — сказав він. — На останній рейс усі вмістяться.

Павло зробив пів кроку. Ланцюг між кайданком і поясом конвоїра натягнувся.

— Ваш батько не знав, що знайшли в його книзі, — нагадала я. — Запитайте, кого він вивіз о двадцять першій сорок сім.

Степан назвав Надію та Ганну. Голос мав батьківський тембр і втому людини за кермом. Павлове обличчя змінилося.