Розділ 36

Відновлене ім’я вивели на екран поруч із моїм. Два ряди проколів накладалися біля коміра, але не збігалися: мамине починалося на внутрішньому боці планки, моє — на зовнішньому, на пів пальця нижче. Експертка позначала різні періоди кольоровими лініями, і синя сорочка на моніторі стала схожою на креслення споруди, яку перебудовували без дозволів і журналу робіт.

— Старе ім’я не зрізали, — сказала вона. — Нитку витягували послідовно, через кожен прокол. На льоні немає надрізів. Хто це робив, дотримувався правила, про яке написала ваша бабуся.

— А потім тією самою ниткою вишили моє?

Під мікроскопом у червоних волокнах залишалися сині й сірі ворсинки. Експертка порівняла їх зі зразками, взятими з давніх отворів.

— Принаймні частиною тієї самої. Матеріалу не вистачило: останні три літери зроблено новішою бавовною. Переходу не видно неозброєним оком.

Мама випорола власне ім’я цілим, а потім почала пришивати до свого місця мене. Не закінчила чи не змогла залишити все як задумала: моє ім’я було повним, але нитка змінилася посередині. Я уявила відкриту коробку біля її ліктя, короткий червоний хвостик у пальцях і роздратований пошук схожого мотка. Мама завжди відміряла нитку надто скупо.

— Якщо відновити «Оксану» по старих проколах, на сорочці буде два живих імені, — зауважив слідчий. — Ви самі казали, що це небезпечно.

— Моє вже є, і ми не можемо забрати його цілим. Але можемо не повторювати напис зовні. Маму вишиємо з вивороту, точно по її отворах. Коли вона вдягне сорочку, ім’я опиниться між тілом і тканиною.

— А ваше лишиться зверху.

— Так. Це не зручне рішення, але іншого ми не маємо.

Данило стояв біля дверей лабораторії. Питання про моє ім’я на маминій сорочці він записав до спільного переліку ризиків — між обривом маршруту й раптовим підйомом води. Почерк біля мого прізвища став нерівним, але вголос він попросив експертку перевірити всі стрічки, а не тільки мою.

Одинадцять заготовок перенесли до районного музею. Найсухішим приміщенням виявилася не фондова кімната, а колишній кабінет директора на другому поверсі: труби опалення перекрили, умивальника не було, вікна виходили на площу. Два столи зсунули вздовж стіни, накрили вибіленими простирадлами. На дверях повісили аркуш із прізвищами тих, хто мав право заходити, й окреме нагадування: жодних пляшок, ваз, мокрих парасольок та імен уголос до завершення роботи.

Заготовки бабуся скроїла по-різному. Катеринина мала ширші плечі, Домашина — короткі рукави, для Пелагеї лівий рукав був уже підгорнутий і прихоплений двома стібками. Леся отримала планку з двома неоднаковими петлями. Бабуся знала не просто кількість. Вона готувала одяг для конкретних тіл, яких не бачила понад пів століття.

Шити погодилися музейна реставраторка, її помічниця та троє жінок із родин. Решта приносили фотографії, ґудзики, розповіді про латки й довжину кіс. Нічого старого не пришивали без перевірки: річ, що належала померлій, могла вже мати форму, якої ми не помічали. Тому з оригіналів брали тільки зображення й мірки, а деталі добирали нові — схожі, але з відмінністю, відомою присутнім.

Тетяна Черненко вибрала для Віри зелені скляні ґудзики. На третьому майстриня зробила маленьку насічку з іншого боку, ніж на старій кофті.

— Якщо покличе моїм голосом, я спитаю, де щербина, — пояснила Тетяна. — Справжня Віра сварилася б, що я зіпсувала добрий ґудзик. Те, що краде пам’ять, шукатиме стару тріщину.

Микола приніс червону бавовняну хустку для Соломії. Її не вкладали до сорочки, лише поклали поруч, на окремий папір. Дві Пелагеїні племінниці сперечалися про манжети й урешті пришили одну застібку тугіше: тітка мала звичку просити допомогти лівою рукою, хоча могла впоратися сама. Про Лесю вони пам’ятали тільки з материних розповідей. Верхній ґудзик зробили перламутровим, нижній — простим білим.

Імена вишивали не на самих сорочках. Для кожної підготували вузьку полотняну стрічку, щоб назвати людину лише на дорозі, коли буде відкрито вихід. Першу літеру й останній стібок мала зробити родичка або людина, яка могла підтвердити чиєсь життя конкретною пам’яттю. Для двох жінок родичів не знайшли. Архівістка сіла до їхніх стрічок із копіями метрик і шлюбних записів та перед кожним стібком звіряла дату, адресу й останній документ.

Ми не вимовляли написане. Кожну готову стрічку вкладали у сухий конверт із номером, а прізвище дублювали на зовнішньому журналі. Близько сьомої я помітила, що конверт Ярини лежить не там, де його залишила архівістка.

Він опинився під заготовкою.

Сорочка Ярини була розкладена на столі горловиною до вікна. Щоб дістати конверт, я підняла край полотна кістяною лопаткою. Усередині порожнього рукава щось утримувало вагу тканини. Льон не впав, коли я забрала руку. Лікоть залишився зігнутим, долоня — складеною біля місця, де мали бути груди.

З вулиці долинав звук автобуса, на площі продавчиня збирала ящики з літнього майданчика. У звичайному вечірньому шумі порожня сорочка сиділа за столом, трохи нахилившись над власним нерозкритим ім’ям.

Архівістка натиснула тривожну кнопку. Рятувальники зайшли без води та в рукавичках, зафіксували температуру. Усередині рукава було на одинадцять градусів холодніше, ніж у кімнаті. Тепловізор не показував людської постаті — тільки одяг, натягнутий на об’єм, який не затримував тепла.