Розділ 35

Книгу сушили в лабораторній шафі холодним повітрям. Сторінки розділяли тонкою сіткою, кожен розворот фотографували в косому світлі. До ранку експертам вдалося прочитати час останнього запису: двадцять друга двадцять три. За офіційним журналом першу воду мали подати о двадцять третій п’ятдесят. Фактичний рівень почав зростати щонайменше на годину раніше.

Ми звіряли імена в актовій залі адміністрації. На одному екрані стояла таблиця евакуації, на другому — церковні аркуші, фотографії та кадри Юлиного запису. Посеред столу лежала копія Степанового списку. Оригінал ніхто не читав уголос і не підносив до води.

Найлегше було з тими, кого знайшли в Рудні. Олена, Христина, Надія та Ганна пережили ніч. Їх викреслили з робочої колонки загиблих і перенесли до переліку людей, чию подальшу долю вдалося підтвердити. Документи зберегли їхні підписи, навчання, шлюби й народження дітей.

Петрик не займав місця серед жінок. Його дитяча сорочка, церковний запис і фотографія з латкою збігалися. Він мав вести процесію старою дорогою, а не йти в парі.

Одинадцять жіночих імен зі Степанової книги перевіряли одне за одним. Ярина, Катерина, Віра, Марфа та Євдокія були в записці Параски. Соломію підтвердили Миколині чужі спогади й Юлина пам’ять про червону хустку. Пелагею Рудик упізнали дві племінниці на кадрі біля клубу: вона завжди підколювала лівий рукав, бо після травми лікоть не розгинався. Зінаїда Бойко й Домаха Коваль залишилися на фотографії, зробленій військовим кореспондентом випадково, на задньому плані біля церковної огорожі.

Меланію Куць знайшли в церковній книзі за записом про шлюб. До села вона повернулася доглядати сестру після операції й не встигла відновити прописку. Леся Черник приїхала на два дні до Пелагеї Рудик. Після шлюбів сестри мали різні прізвища, а гостю до погосподарської книги не внесли, тому в офіційній евакуації її не існувало.

Юля дивилася на фотографії з лікарняного планшета. Коли на екрані з’явилася Леся, попросила наблизити комір.

— У кімнаті була сорочка з двома різними ґудзиками, — сказала вона. — Жінка сварилася, що сестра знову пришила не той. Я думала, це звичайна пам’ять Ярини й не записала.

На Лесиній фотографії верхній ґудзик був перламутровий, нижчий — білий пластиковий із чотирма дірочками.

До третьої години ми мали одинадцять імен жінок, ім’я Петрика та доказ того, що четверо раніше названих пережили затоплення. Кількість збігалася з одинадцятьма дорослими заготовками й окремою дитячою сорочкою у бабусиній скрині. Не вистачало лише живої провідниці.

— Оксана вже стоїть у процесії, — сказала архівістка. — Навіщо її ім’я, якщо вона там не загублена?

— Бо вивести треба не тільки померлих, — відповіла я. — Мама зайняла місце, якого не було в 1974 році. Якщо ми назвемо всіх, окрім неї, дорога збереже провідницю й чекатиме наступної.

Моє ім’я на синій сорочці показувало, кого процесія обрала наступною. Та ми досі не мали матеріального підтвердження, що Оксану слід назвати разом з іншими. Для слідчого це лишалося родинним тлумаченням, для мене — різницею між прощанням і повторенням.

Після наради я поїхала до бабусиної хати. Поліція вже оглянула потемнілі заготовки й дозволила забрати їх до сухого приміщення районного музею. Тканина не була мокрою на дотик; колір змінився тільки на плечах, однаково на всіх одинадцяти. Реставраторка припустила стару реакцію барвника, а тоді сама викреслила фразу з акта: нефарбований льон не мав чим темнішати.

Данило приїхав із Сергієм пакувати скриню. Коли роботу закінчили, Сергій повіз полотно до музею, а Данило зібрав інструменти. Уже біля хвіртки помітив, що петля на коморі вирвана шурупами, повернувся до машини по дриль і заходився міняти її.

У хаті пахло пилом, сухими травами з кухонної шафки й металом після свердління. Я зварила чай у старому емальованому чайнику. Воду взяли з запечатаної пляшки, бо краном тут більше не користувалися. Данило закінчив із петлею, вимив руки над мискою й виніс воду у пластиковому контейнері, як вимагала інструкція.

За столом ми сіли навпроти один одного. Між нами лежав мамин список, уже виправлений чотири рази, та чистий аркуш з одинадцятьма іменами.

— Я весь день чекала, що ти почнеш пояснювати четверте відео, — сказала я. — Чому не здогадався про книгу, чому повірив батькові про кабель.

— Бо пояснення в мене є, але вони нічого не змінять. Я не знав про книгу. Кабель бачив тільки на схемі. Це правда. Інша правда — я погодився на незареєстроване занурення й дозволив батькові прибрати запис. Якщо зараз змішаю одне з другим, знову вийде торг.

— Ти справді вчишся.

— Так, тільки сам розумію, що повільніше, ніж хотілося б.

Він сказав це без усмішки. За вікном поверталися ластівки, сідали на дріт і майже одразу зривалися знову. Повітря стало густішим перед фронтом, і в кімнаті парило, хоча сонце вже сховалося за садом.

— Я бачу теперішнього тебе, — промовила я. — Не тільки хлопця, який мовчав, і не тільки чоловіка на тих відео. Це не стирає решти. Але я більше не хочу вдавати, що між нами лишилася сама робота.

Данило поставив чашку й подивився на мене. Я обійшла стіл, стала між його колінами й торкнулася пальцями щоки. Після двох діб без нормального сну шкіра була шорсткою, під очима залягли тіні. Коли я нахилилася, він тихо видихнув мені в губи й обхопив долонями спину.