Розділ 34

Четверту карту пам’яті переглянули в кабінеті слідчого. Запис починався плановим оглядом старого ремонтного майданчика п’ятирічної давності. Камера йшла над бетонними плитами, розмитою огорожею та металобрухтом. Біля краю колишньої стоянки з мулу виступав дах вантажівки.

Данило з’явився в кадрі збоку, молодший і в іншому спорядженні. Разом з Ігорем вони намагалися завести стропу під раму, але метал сипався від дотику. Через сім хвилин на записі пролунав Павлів наказ припинити роботи: кабіна могла скластися, а під нею проходив старий силовий кабель.

— Кабель від’єднали ще до затоплення, — сказала я.

— Я дізнався про це пізніше, — відповів Данило. — Тоді повірив схемі, яку дав батько. Ми шукали джерело мастила у воді, не документи.

Вантажівка стояла саме там, де на довоєнному плані позначили майданчик останніх евакуаційних машин. Номерний знак у кадр не потрапив, зате на дверцятах проступала біла смуга районної будівельної дільниці.

Павла привезли до адміністративного корпусу близько полудня для виїзної слідчої дії. Після ночі в ізоляторі він не втратив постави чи звички поправляти манжету перед відповіддю. Змінилося інше: охоронець відчинив йому двері, а не навпаки.

— Батькова машина мала білу смугу, — підтвердив Павло після перегляду. — ГАЗ-53, номер закінчувався на сімнадцять. Перед заповненням водосховища з нього зняли двигун. Кузов лишили як брухт.

— Степан Миколайович зберігав у кабіні книгу реєстрації? — запитав слідчий.

Павло довго дивився на застиглий підводний кадр.

— Перед смертю він говорив про металеву скриньку за пасажирським сидінням. Казав, там записано, кого він устиг вивезти і по кого повернувся. Я вважав, що це один із його способів перекласти провину на папери й мертвих начальників.

— Ви ніколи не шукали?

— Шукав. Після першого падіння рівня замовив огляд майданчика. Коли Данило з Ігорем знайшли машину, зупинив підйом.

— Через кабель, якого не було?

Павло потер великим пальцем край нігтя. Той самий рух з’являвся щоразу, коли адміністративна впевненість переставала його захищати.

— Я вже знав достатньо, щоб боятися ще одного доказу. Не знав лише, що саме в скриньці.

Данило сидів навпроти батька. На цю відповідь не відреагував, тільки попросив слідчого повернути відео на дві хвилини назад і показав кріплення кабіни. Ліва частина рами провалилася, але задня стінка трималася. Підіймати всю вантажівку було непотрібно: до скриньки можна дістатися через пасажирські двері дистанційним апаратом, якщо спершу прибрати мул повітряним ерліфтом.

— Пірнати ніхто не буде, — додав він. — Покрівля тримається на двох стійках. Після підйому рівня видимість гірша, а скільки металу лежить усередині, ми не знаємо.

Сергій погодився й запросив обласний підводний апарат із маніпулятором. Данило почав складати схему підходу для оператора; власне спорядження лишилося в шафі.

До майданчика дісталися надвечір. Локальний рівень після незаконного підйому знизився лише на шість сантиметрів; вода поверталася з аномального сектора повільніше, ніж мала за різницею відміток. Я встановила межу витрати для ерліфта, щоб не підняти хмару мулу в напрямку старої дороги, й попросила розкласти ще три температурні зонди між вантажівкою та церквою.

Данило працював біля пульта разом з оператором, але командував Сергій. Коли апарат опустився нижче чотирьох метрів, зображення стало зеленим. На шести метрах різниця температур знову склала майже десять градусів, хоча вода зверху за день прогрілася.

Кабіна з’явилася з мулу поступово. Спершу білий дах, потім рамка вітрового скла й кругле дзеркало без скла. Пасажирські двері просіли всередину; крізь щілину було видно пружини сидіння. Оператор підвів сопло ерліфта, зняв шар намулу й освітив задню стінку.

За сидінням темнів прямокутний ящик.

Маніпулятор не діставав до клямки. Апарат довелося розвернути, провести руку крізь порожню раму вікна й спертися другим захватом об дверний поріг. Метал здригнувся. На вітровому склі, якого майже не лишилося, старий двірник повільно піднявся й провів гумою по воді.

Живлення з вантажівки зняли п’ятдесят два роки тому. Тяга двірника була механічною, але розірваною біля капота. Жоден струмінь не міг повести щітку вгору проти власної ваги.

Оператор прибрав руки з пульта. На екрані двірник повернувся вниз, а на очищеній смузі скла проступили сліди чотирьох пальців — із внутрішнього боку кабіни.

— Апарат не зупиняємо, — сказав Сергій. — Запис іде. Працюємо без різких рухів.

Данило назвав операторові кут, під яким захват обійде пружину. Голос у нього став коротшим, робочим, але сам він не торкнувся пульта. За третім разом маніпулятор підчепив ручку скриньки. Клямка відпала разом зі шматком кришки; всередині лежав згорток, ретельно загорнутий у промащену брезентову куртку.

Його підняли в закритому кошику. До берега згорток доправили за двадцять хвилин, і весь цей час із кабіни на відео ніхто більше не подавав знаків.

Під брезентом збереглася книга з твердою чорною палітуркою. Вода дісталася нижнього краю, проте сторінки не розсипалися. Між ними лежали копірки, дорожні листи й аркуш без офіційного заголовка. Степан Крамар склав власний список людей, які залишалися в селі після останнього денного рейсу. Поряд ставив час, місце й короткі позначки: «вивіз», «не знайшов», «відмовилась без родини».