Розділ 33

Олена приїхала до кімнати речових доказів наступного дня об одинадцятій. Лікар дозволив їй залишити стаціонар на дві години за умови, що поруч буде медик. Вона вдягла темні штани, ту саму картату сорочку й принесла фотографію матері, зроблену через десять років після затоплення. Христина стояла біля нової хати в Рудні, тримаючи на руках Оленину старшу дочку. Цього життя вода не знала.

Синю сорочку не виймали з камери. Експертка працювала крізь герметичні рукави, під двома об’єктивами й тепловізором. Ножиці, леза та металеві голки залишили в сусідній кімнаті. Щоб підняти петлі, вона взяла гладку кістяну паличку з реставраційного набору.

— Я маю щось говорити? — запитала Олена.

— Спочатку розкажіть про себе те, чого не знали у Старих Ясенцях, — відповіла я. — Не для обряду. Нам треба відрізнити вас теперішню від пам’яті, яку може використати голос.

Олена подумала й почала з першої квартири в Черкасах: шість родин на одній кухні, синя газова плита, сусідка, яка крала сушені яблука з торбини. Потім назвала чоловіка, дочок, професію, операцію на коліні й правнучку, народжену минулої зими. На згадці про зятя збилася на те, що він досі не полагодив хвіртку, і медик мусив нагадати їй про камеру.

Коли кістяний кінчик торкнувся нитки навколо слова «Олена», у вимкненому гучномовці під стелею щось клацнуло. Старий апарат не був під’єднаний до мережі; дріт закінчувався біля дверей обрізаною мідною парою.

— Лєночко, принеси з погреба молоко, — сказав жіночий голос.

Олена стиснула фотографію, але з місця не підвелася.

— У нас не було погреба, — пояснила вона медику. — Вода близько була. Мама посилала до комори.

Гучномовець повторив прохання, тепер замінивши погріб на комору. Голос виправився з її пам’яті, не з чужого знання.

— Продовжуйте, — сказала Олена експертці. — Мама так швидко не вчилася.

Перший стібок вийшов легко. За ним потягнулася вся нитка, суха з одного боку й мокра там, де проходила крізь льон. Смужка з ім’ям відділилася без жодного пошкодження. Експертка поклала її в чистий лоток, а Олена назвала себе повністю й попросила передати полотно їй.

Зі смужкою Христини було складніше. Нитка трималася, доки Олена не поставила перед камерою материну фотографію й не назвала дату її справжньої смерті. Тоді вузол під коміром розійшовся сам. З гучномовця долинув короткий кашель — Христина кашляла так після евакуації, — а далі апарат мовчав.

Обидва клаптики запакували й віддали Олені за протоколом. Вона поклала їх між фотографіями своєї родини.

— Заберу додому, — сказала жінка. — У мене на горищі сухо. Якщо знову почнуть кликати, покажу їм усіх сімох онуків по черзі. До вечора набридне.

Після її від’їзду експертка оглянула місця, де були пришиті смужки. Проколи лишилися, але волога перестала збиратися по краях. Імена Ярини, Катерини та Петрика трималися на окремих полотняних стрічках. Моє було вишите просто на синьому льоні. Відпороти його цілим було неможливо, навіть якби ми вирішили ризикнути.

До обіду в районній адміністрації відкрили пункт приймання дивних речей. Формально він називався центром фіксації майна, пов’язаного з надзвичайною ситуацією. Людей просили не приносити мокрий одяг усередину, не приміряти дублікати й не вимовляти знайдених імен біля кранів або відкритих місткостей із водою. Сергій розставив сухі контейнери під навісом; поліція завела окремий журнал.

Юля записала коротке звернення з лікарняної палати. Без кадрів процесії, імен і розповіді про маму. Вона пояснила, як передати річ, чому не слід їхати до водосховища й навіщо залишати родинам право самим оприлюднювати історію. За годину відео набрало більше переглядів, ніж її зникнення. Цього разу цікавість працювала на нашу користь: натовп біля огорожі поменшав, а до пункту почали телефонувати замість їхати.

Данило весь день складав маршрути для груп, перевіряв адреси й передавав рішення Сергієві. До мене звертався тільки у справі. Близько сьомої я знайшла його на сходах запасного виходу з холодним пиріжком у руці та чотирма пропущеними викликами від адвоката Павла.

— Телефон зламався? — запитала я.

— Ні. Не знаю, що відповісти батькові так, щоб знову не почати обирати між ним і рештою світу. Тому попросив адвоката писати повідомлення.

— І довго ти збираєшся спілкуватися з ним через адвоката?

— До першої розмови, в якій я зможу не виконувати наказ лише тому, що він батьків.

Поряд на сходах лишалося місце. Я сіла, забрала в Данила паперовий пакет і дістала другий пиріжок. Тісто вже стало гумовим, та капуста всередині була доброю.

— Розкажи щось, чого немає в картах, — сказала я. — І не питай сьогодні, що між нами: я однаково не відповім.

Данило провів долонею по краю пакета, розгладжуючи масну складку.

— Сергій зранку пів години складав акт на мокру дитячу куртку, — сказав Данило після паузи. — Потім прийшли дві матері й пояснили, що їхні сини просто носять речі одне за одним.

— І що сказав Сергій?

— Що наступного разу нехай здають до пункту одразу обох дітей, щоб не псувати нумерацію.

Я засміялася. Історія була не надто смішною, зате стосувалася сьогоднішнього ранку, а не тієї ночі шістнадцять років тому.