Розділ 32

Вирушили до Рудні знов двома машинами. Цього разу в першій їхали слідчий, архівістка й я, а вже за нами — Сергій із Данилом та двома рятувальниками. Після нічних подій до старих документів брали рукавички, герметичні пакети, тепловізор і людей, які вже чули чужі голоси. Спорядженням цього разу розпоряджався Сергій. Данило перевірив у нього список, поклав у багажник два порожні контейнери та сів поруч із водієм.

Рудня лежала за тридцять кілометрів, на іншому боці старого соснового масиву. Дорогою мобільний зв’язок кілька разів зникав, проте на екрані лишалася завантажена карта, а за вікнами тяглися села із зачиненими школами, новими дитячими майданчиками біля порожніх клубів і соняхами, що повернули сухі кошики до землі.

Колишню школу перебудували під бібліотеку, амбулаторію та дві кімнати селищної ради, та старе крило впізнавалося за високими вікнами й світло-зеленою фарбою на цеглі. Бібліотекарка Лариса Книш чекала нас біля службового входу. Вона вже говорила з Оленою телефоном і не витрачала часу на запитання, чи справді нам потрібен журнал півстолітньої давності.

— Мама називала його зеленою книгою, хоча обкладинка коричнева, — сказала Лариса, ведучи нас коридором. — Зеленою була шафа. Коли міняли меблі, я забрала її додому. У селищній раді тоді шукали папери для списання старої будівлі й винесли б усе на макулатуру.

Шафа стояла в гаражі її батьківської хати між банками з консервацією та знятою велосипедною рамою. Данило із Сергієм перевірили приміщення тепловізором, оглянули водопровід і тільки після цього дозволили відчинити дверцята. Лариса спостерігала за ними без усмішки.

— Якби мені тиждень тому сказали, що перед сімейним архівом шукатимуть протікання з потойбіччя, я б образилася, — промовила вона. — Тепер тільки прошу не залити мамині книжки піною.

Журнал лежав під старими підручниками з природознавства. Коричнева палітурка, сторінки в клітинку, на першій — «Тимчасове розміщення, серпень–вересень 1974 року». Галина Книш записувала прізвище, склад родини, звідки доставили, час і місце ночівлі. В офіційних відомостях, які ми бачили раніше, лишалися тільки прізвища й одна дата для всіх.

Олену Мазур та її матір Христину прийняли двадцять шостого серпня о восьмій сорок. У примітці значилося: «Зняті з даху зерносховища, переохолодження». Обидві розписалися. Христинин підпис був хитким, але не хрестиком Степана Крамара.

Параска Вовк прийшла о першій сорок ночі сама. «Документи принесла, від медичної допомоги відмовилась, опік лівої кисті давній». Під записом Галина додала олівцем: «Просить не передавати книгу дільниці».

Ще два рядки стосувалися Надії Бойко й Ганни Рудик. Їх привіз Степан Крамар службовою вантажівкою о десятій п’ятнадцять вечора — раніше, ніж вода перекрила дорогу. Обидві отримали кімнату в родині вчителя, згодом переїхали до Черкас. Імена з Юлиної пам’яті належали живим утікачкам, так само як Олена й Христина.

— Чотири помилки, — сказала архівістка. — А ми вважали список майже повним.

— Не помилки, — заперечила Лариса. — У серпні ніхто не знав, кого довезли, хто пішов сам, а кого записали заднім числом. Мама три тижні звіряла людей, потім приїхав районний начальник і забрав чистовик.

Між сторінками за двадцять шосте серпня зберігся конверт із учнівського зошита. Усередині лежав церковний аркуш, складений учетверо, і два листи Ліди Левченко до Параски. Папір почорнів на згинах, але чорнило трималося.

На полях церковного аркуша Параска записала тих, кого бачила біля церкви перед тим, як понесла метрики до Рудні: Ярину Левченко, Катерину Яковенко з Петриком, Віру Черненко, Марфу Дорош і Євдокію Книш. Нижче додала: «Соломія від млина не прийшла, її пішли шукати». Це не був повний список процесії, зате кожне ім’я мало час і місце останнього свідчення.

Перший Лідин лист датувався листопадом 1974 року. Вона питала, чи справді Олена, Христина, Надія та Ганна живі. Другий написала вже після Оксаниного зникнення. Почерк став великим, рядки повзли вниз.

«Їхні смужки лишилися на синьому. Живе ім’я ножем не бери. Випори цілим при тій людині або при дитині, що добре її пам’ятає, і віддай у руки. Як воді не належить, нитка сама відпустить».

— Параска відповіла? — запитала я.

Лариса витягла з конверта маленьку листівку з надрукованими маками. На звороті лишилося кілька рядків: Надія й Ганна підтвердили, що Степан вивіз їх до подачі води. Параска просила шукати решту в книзі машин, бо водій повернувся до села після останнього рейсу.

— Дід після того жив ще двадцять років, — озвався Данило від дверей. — Батько казав, він не переносив зачиненого простору і ніколи більше не сідав у вантажівку.

Слідчий повернувся до нього.

— Книгу реєстрації машин ви бачили серед переданих документів?

— Ні. Але на четвертій карті пам’яті є кузов на дні біля старого ремонтного майданчика. Я не знав, що він може бути пов’язаний із дідом. Запис ще не переглядали повністю.

Данило сказав про кузов ще від дверей і відразу відкрив на телефоні потрібний запис для слідчого.

Ми сфотографували кожну сторінку, документи запакували окремо. Лариса погодилася передати оригінали на тимчасову експертизу лише після того, як слідчий вписав до протоколу їхнє точне місце зберігання й пообіцяв повернути в ту саму шафу.