Розділ 31

На фотографії моє ім’я виглядало акуратнішим, аніж я писала його сама. Рівні червоні літери лягли вздовж внутрішнього боку коміра без вузлів і протяжок. Експертка збільшила знімок настільки, що тканина розпалася на окремі сині волокна, а нитка стала схожою на мокрий шнур.

— Голки всередині контейнера немає, — повідомила вона телефоном. — Нових проколів у кришці також. Пломби збігаються з вечірніми фотографіями. Я розумію, що це не пояснення, але іншого поки не маю.

— Волога звідки?

— З тканини. На дні було сорок три мілілітри води, я відкачала шприцом через пробовідбірний клапан. Зараз набралося ще дев’ять. У приміщенні сухо, сусідні пакети без змін.

Сорочку перенесли до герметичної шафи з окремою камерою й безперервним записом. Відкривати її до ранку слідчий заборонив, і цього разу я не сперечалася. Після аварійної операції на гідровузлі половина людей працювала другу добу, а втома вже псувала навіть прості рішення.

До диспетчерської ми повернулися близько одинадцятої. Обласна аварійна група перебрала керування затворами, Павла повезли на допит, його заступницю залишили в лікарні. Данило формально лишався відстороненим, проте Сергій попросив його допомогти здати спорядження й відновити журнали виїздів. Данило сів за дальній стіл, заніс до журналу Сергієві команди й підписався у графі виконавця.

Я зачинилася в кімнаті чергового персоналу й знову прослухала мамину касету. Плівка шипіла, Петрик просив не писати мого імені, мама відповідала, що я ще не йду. Раніше я чула в цій фразі застереження. Тепер — умову, строк якої вистачило на шістнадцять років.

Ім’я показувало напрямок. Мертвій — до живих, живій — від них. Але напрямок залежав від того, хто тримав дорогу.

Синя сорочка вже носила мамину форму. Коли Оксана пішла на чолі процесії, червона нитка на її дублікаті втратила моє ім’я. Тепер мама слабшала, а процесія знову залишалася без людини, здатної довести її до межі. Ніхто не кликав мене померти замість неї. Мене вписували на вакантне місце живої провідниці, не питаючи так само, як колись мама.

О пів на першу я занесла цей висновок до спільного протоколу. Не як доведений факт, а як робочу модель із переліком спостережень. Слідчий прочитав, попросив замінити слово «призначає» на «позначає» і додав, що до завершення перевірки сорочку нікому не видадуть.

— Навіть вам, — уточнив він. — Бо ви зараз дивитеся на контейнер так, ніби вже придумали польовий експеримент.

— Придумала. Але проводити не пропоную.

— Запишіть і це. Мені буде спокійніше мати вашу відмову на папері.

З лікарні повідомили, що Олена Мазур погодилася на розмову. Після нічної втечі вона відбулася забоями й порізаною долонею, та голосу батька більше не чула. Ми приїхали вранці, коли санітарка саме забирала недоторканий сніданок.

Олена сиділа біля вікна у лікарняному халаті, поверх якого накинула свою картату сорочку. Сучасну сімейну фотографію тримала в прозорому пакеті. На знімку четверо дорослих дітей і семеро онуків стояли перед альтанкою з виноградом.

— Це щоб я не переплутала, куди повертатися, — пояснила вона. — Уночі тато не знав найменшої правнучки. А я знаю, коли в неї перший зуб виліз. Нехай лежать перед очима.

Я показала фотографії п’яти полотняних смужок із синьої сорочки. Олена попросила окуляри, довго читала, потім торкнулася пальцем двох імен через екран.

— Олена — це я. Христина — моя мама. Прізвища нема, але Ліда записувала тільки імена, бо в селі двох однакових не було.

— Ви були біля церкви тієї ночі?

— До вечірньої служби. Мені сімнадцятий ішов. Мама послала забрати вузол із постіллю, а там Ярина сварилася з чоловіком у формі. Він вимагав віддати книгу й казав, що о десятій все одно пустять воду. Потім мама прийшла по мене, і ми пішли до школи. Коли вода вийшла з канави, залізли на дах зерносховища.

Їх зняли наступного дня з військової амфібії й відвезли в Рудню. Христина прожила ще тридцять п’ять років. Олена вивчилася на бухгалтерку, народила двох дочок і до минулого літа сама обробляла город. У синій сорочці вони опинилися не тому, що загинули, а тому, що Ліда не знала, кому вірити після підроблених списків.

— Мама ходила до неї пояснювати, — сказала Олена. — Ліда слухала, а потім питала, чи я справді її дочка. Наче вода могла привезти нас у Рудню несправжніми. Після того вони листувалися. Може, Ліда й випорола б наші імена, тільки сорочку вже забрала Оксана.

— Ви знали Параску Вовк?

— Тітку з обпеченою рукою? Вона прийшла в Рудню раніше за нас. Боса, спідниця в болоті, під пахвою полотняний мішок. У школі тоді записували всіх, кого привозили зі Старих Ясенців. Параска змусила вчительку вписати час, бо казала: потім зроблять вигляд, ніби вона приїхала вдень разом з евакуацією.

Олена дістала з пакета фотографію, перевернула й написала на звороті адресу колишньої школи.

— Журнал вела Галина Іванівна Книш. Її вже давно немає, але донька працює в селищній бібліотеці. Але запитуйте її не про архів, а скажіть, що потрібна мамина зелена книга. Вони її від району ховали.

Коли ми підвелися, Олена затримала мене за рукав.

— Моє ім’я з тієї сорочки приберіть. Я вже один раз вибралася. Другого життя, щоб доводити це воді, в мене немає.