Розділ 29

Микола Савчук прокинувся в районній лікарні з двома датами народження. Свою назвав правильно — 1962 рік. Соломіїну пам’ятав не числом, а великою кригою на річці та смертю сільського коваля, після якої мати три дні не випускала її з хати. Архівістка звірила церковну книгу: Соломія Бабич народилася в лютому 1939-го.

Чужі спогади не зробили Миколу іншою людиною. Він упізнавав дружину, лаяв лікарняний чай, пам’ятав, де лишив автомобіль. Та варто було торкнутися червоного кольору або почути ім’я Богдана — і в мову входили слова жінки, якої він ніколи не знав.

До палати мене пустили разом зі слідчим та лікаркою. Хустку тримали в іншій будівлі, у герметичному контейнері, і Миколі про неї нічого не казали.

— Ви зайшли до червоної хати через голос батька? — запитала я.

— Через нього. Батько помер дев’ять років тому. Покликав так, як кликав тільки з городу: не Миколо, а Колько. Звідки воно могло знати?

— Із вашої пам’яті. Що сталося в хаті?

Микола потер зап’ястки, на яких лишилися синці від власних пальців.

— На кухні сиділа жінка. Спиною. Сказала, батько зараз прийде, а поки я можу віднести хустку до млина. Я взяв, бо вона була материна. Тобто спершу здавалася материною. Коли вийшов, уже знав, що її вишивала Параска для Соломії.

— Хто така Параска?

— Сестра чоловіка. Ні, не мого. — Він заплющив очі й заговорив повільніше. — Параска Вовк жила за млином, мала обпечену ліву руку. Вона винесла дитячі метрики в полотняному мішку. Казала, якщо дорога витримає, передасть їх у Рудні.

У жодному нашому списку Параски Вовк не було. Натомість прізвище траплялося в акті перенесення кладовища: Вовк Ганна Семенівна, могилу «перевезено за заявою дочки Параски». Підтвердження могло зберігатися в сільраді Рудні або в родині.

— Соломія пішла в процесії? — запитав слідчий.

Микола довго дивився на червоний візерунок лікарняної ковдри.

— Вона пішла по Богдана. Біля клубу їй дали не її хустку. Сказали, кожна має вдягнути своє, інакше на межі переплутають. Соломія повернулася до хати міняти. Вода прийшла раніше.

Лікарка зупинила розмову: пульс прискорився, Микола почав плутати теперішню палату з кімнатою, де в серпні 1974 року сушили дитячі сорочки. Ми вийшли в коридор. Свідчення отримало матеріальну зачіпку — Параску Вовк і мішок із метриками, — але водночас показало, що мертві вже вміють переносити не тільки голоси. Вони вкладали пам’ять у живу людину через річ, яку та погодилася взяти.

Юля лежала поверхом нижче. Після нічного повернення села її температура знову впала, хоча вона не наближалася до води. На планшеті біля ліжка був відкритий список імен.

— Соломію я бачила, — сказала вона. — Не у сні. Коли мене змушували вибирати сорочку. Червона хустка лежала на спинці стільця, а жінки казали, що власниця запізнилася.

— Чому ти не згадала про неї раніше?

— Бо обличчя не було. А речей там стільки, що я намагалася запам’ятати тільки ті, на яких бачила літери. Тільки ось тепер розумію, що відсутність напису також щось означала.

Вона додала «Соломія Бабич» до окремої колонки — підтверджені двома незалежними джерелами. Параску записала нижче зі знаком питання.

На виході з лікарні я побачила Данила. Він сидів у припаркованій машині слідчого й підписував протокол на планшеті. Поряд лежав прозорий пакет із картами пам’яті. Наші погляди зустрілися через скло, та Данило лише кивнув і одразу відвів очі. Швидко дочитав сторінку й поставив підпис, не озираючись удруге.

Технічну раду проводили в адміністративному корпусі гідровузла. Окрім Павла, його заступниці й начальниці цивільного захисту, до відеозв’язку приєдналися представник області та інженер проєктного інституту. Я показала деформаційні марки, фільтраційний розкид і карту поверхні, яка перестала бути сполученою — фізично неможливо, але, на жаль, реально.

— Навіть сорок сантиметрів не можна подавати без поетапного контролю, — підсумувала я. — Закриття нижнього скиду позбавить нас можливості швидко зняти навантаження. Якщо локальний сектор відреагує інакше, ми не знатимемо фактичного напору на споруду.

Павло дочекався, поки екран із моєю картою згасне.

— Усі присутні бачили записи цієї ночі. Високий рівень шістнадцять років утримував явище в межах затопленої території. Низький дав йому дістатися житлових будинків, лікарні та людей. Пані Левченко пропонує чекати, доки ми зберемо обряд із родинних переказів. Я пропоную відновити стан, за якого громада жила безпечно.

— Громада жила над прихованою аварійною історією та фальсифікованими даними, — відповіла я. — Це не те саме, що безпечно.

— А ваш доказ, що підйом «зробить наступне повернення сильнішим», — слова постаті з відео. Ви готові поставити нижні села під загрозу голосів, які самі називаєте копіями пам’яті?

Його питання було справедливим у тій частині, де вимагало доказів, і я дійсно не мала права замінити технічне рішення вірою в маму. Тому повернулася до вимірюваного.

— Я не прошу область повірити голосу. Прошу не порушувати регламент набору на споруді з непоясненою фільтрацією. Почніть із десяти сантиметрів, не закривайте скид, поставте спостерігачів на правому примиканні й припиняйте після першої зміни витрати. Це дасть дані. Ваш план забере можливість відступити.