У навушнику Сергій рахував хвилини до світанку. До нього було ще понад п’ять годин, проте село вже почало втрачати сталість: від церкви котився запах мокрої глини, у деяких вікнах світло гасло й поверталося в іншій кімнаті, а страхувальна лінія між двома дворами провисла на землі, хоча ніхто не відпускав мотузки.
— Відстань до берега збільшилася на сімнадцять метрів, — передав Сергій. — Віхи стоять на місці. Рухається дорога між ними.
Данило наказав розгорнути третю лінію й вислати нам назустріч ще двох рятувальників. Микола не опирався, але червоної хустки не віддавав. Його пальці звело так сильно, що Ігореві довелося підсунути під тканину пластикову пластину й загорнути руки разом із нею в термоковдру.
— Соломіє, хто дав вам хустку? — запитала я, не наближаючись.
Чоловік насупився.
— Чого це ви мене так кличете? Микола я. Савчук. — Він озирнувся на червону хату, і вираз обличчя знову став чужим. — Богдан малий, сам не знайде дороги. Треба його до Параски відвести, вона біля млина чекала.
Дві пам’яті не витісняли одна одну. Вони користувалися тим самим голосом навпереміну, і кожна вважала себе природною.
Біля церковної огорожі процесія розходилася по дворах. Коли жінка в зеленій кофті рушила до сучасного берега, мама зупинила її березовою гілкою. Вони сперечалися тихо; слів я не чула, зате кофта на Вірі кілька разів втрачала форму. Рукав провисав, наповнювався знову, на місці обличчя проступали Тетянині очі.
— Мені треба йти, — сказала мама. — Поки я стою попереду, вони слухають дорогу. Коли прийде велика вода, слухатимуть тільки поклик.
— За прогнозом дощу немає.
— Вода не знає, звідки її пустили. Дощ, шлюз чи підземне русло — для неї це рух. Павло знову спробує залити село, щойно побачить, що сталося із цим чоловіком.
На протилежному боці дороги Микола просив покликати Богдана, якому в 1974 році мало бути шість. За сучасними документами син Соломії Бабич жив у Черкасах і минулої зими помер у віці п’ятдесяти семи років. Не пам’ятала, звідки мені відоме це ім’я — можливо, бачила в одній із архівних справ.
— Де шукати решту сторінок?
— Ліда не довірила їх одній людині. Один аркуш забрала жінка з обпеченою рукою, інший сховали з дитячими метриками. Третій мав бути в книзі реєстрації машин, але Степан Крамар забрав її в кабіну. Я бачила тільки те, що лишилося в церкві.
— Ти не знаєш усіх імен?
— Знала, коли стала сюди. Тепер частину тримають вони. Частину — живі. Якщо я назву замість тебе, дорога знову належатиме мені й ти нічого не завершиш.
Мама знала імена й усе одно не вимовляла їх. Я бачила, як вона стискає березову гілку, щоб не відповісти замість мене.
— Ти залишишся тут, якщо я проведу їх?
— Мар’янко, я не знаю, що від мене залишилося поза цією дорогою. Не обіцяй собі повернення, якого я тобі не давала.
Пальці торкнулися моєї щоки. Шкіра була теплою, ніготь на вказівному пальці — коротко зрізаним, а біля великого лишився знайомий шорсткий мозоль від голки. Жодна копія з моєї пам’яті не мала цієї дрібниці: у сімнадцять я її не помічала. Мабуть, тіло справді ще тримало маму десь під сукнею, голосом і чужою водою.
Дотик тривав недовго. Від клубу жінки вже сходилися назад до процесії.
— Іди за Петриком, — сказала мама. — Не скорочуйте через двори. Хати тепер пам’ятають більше за людей.
Ми поверталися старою дорогою. Петрик ішов попереду Миколи, час від часу озирався на хустку й просив не розгортати її. За червоною хатою знайшли Олену Мазур, другу втікачку. Вона стояла на порозі батьківського дому, тримаючи в руках сучасну сімейну фотографію. Усередину не зайшла: з кімнати її кликав батько, але запитав, чому вона привела незнайомих онуків. Олена зрозуміла, що голос не знає дітей, народжених після його смерті, й дочекалася рятувальників.
На півдорозі страхувальна мотузка натягнулася. Попереду нічого не перекривало шлях, та карабіни потягло назад, наче лінію закріпили за автомобілем. Данило наказав зупинитися, став на коліно й перевірив натяг.
— Не тягніть силою. Вона не зачепилася, — сказав він у рацію. — Послабте на три метри й фіксуйте довжину.
Щойно Сергій віддав запас, дорога попереду стала коротшою. За останньою хвірткою з’явилися прожектори, люди й біла машина швидкої. Натяг на карабінах ослаб, хоча мотузка лишилася тієї самої довжини. Ми змогли пройти останні метри, нікого не поваливши.
До огорожі ми вийшли о першій двадцять. Миколу передали медикам, і його руки поки так і лишалися загорнутими разом із хусткою. Хустку відділили вже в салоні: після заспокійливого пальці розслабилися, і тканина сама зісковзнула на підлогу. На одному куті червоною ниткою були вишиті літери «С. Б.».
Тетяна чекала біля швидкої. Почувши про Соломію Бабич, вона попросила показати хустку через скло.
— Богданова мати, — сказала жінка. — Жила коло млина. Її в списках не було, бо чоловік устиг виїхати раніше й отримав хату на всю сім’ю. Соломія повернулася по малого.
— Вона загинула? — запитав слідчий.
— Нам казали, що перейшла греблею наступного дня. Богдана привезли до батька військові. Самого.