Розділ 26

До дев’ятої вечора освітилося все село.

Ліхтарі рятувальників уже не діставали до церкви, зате її вікна було видно без оптики: чотири жовті прямокутники над дахами, парканами й деревами, які не росли на жодній сучасній карті. Старі Ясенці проступали не знизу вгору. Спершу поверталися межі — тини, канави, стежки, — а потім простір між ними заповнювався подвір’ями. Вода не стікала зі стін. На підвіконнях стояли вазони, біля одного хліва темнів акуратно складений ряд дров.

Тетяна Черненко не відводила погляду від жінки в зеленій кофті.

— Вона молодша, ніж я тепер, — промовила Тетяна. — І я чомусь думала, що впізнаю стару.

— Відійдіть за огорожу, — попросив Данило. — Якщо це ваша сестра, вона нікуди не подінеться за п’ять хвилин. А ви можете.

Тетяна глянула на нього так, ніби він запропонував залишити Віру вдруге. Проте дозволила поліцейській відвести себе до машини швидкої. Після випадку з кофтою вона вже знала ціну поспіху.

Інші знали гірше.

Коли між двома бетонними блоками переносили додаткову секцію огорожі, з натовпу вислизнув чоловік у світлій сорочці. Я бачила його в районному архіві: Микола Савчук приносив заяву про батьківську садибу й обурювався, що його не пускають до власного порога. Тепер поріг стояв перед ним за сотню метрів. Микола переступив мокру смугу на мілині й побіг старою дорогою.

За ним рушила жінка з фотографією в руці. Поліцейський наздогнав її біля першої хвіртки, але Микола вже завернув між хатами.

Данило передав командування зовнішнім периметром Сергієві. Голос у нього став робочим, коротким, і кожна команда стосувалася конкретної людини, спорядження або межі.

— Ігор зі мною. Дві страхувальні лінії, тепловізор, медичний комплект. За нами ніхто не заходить. Якщо дорога почне звужуватися, повертаєте без очікування.

— Я йду, — сказала я.

— Мар’яно, там не гідрологічний огляд.

— Саме він. На планшеті між нами й першою хатою досі три метри води. Я маю виміряти, де закінчується нормальна поверхня, і тільки я бачу рух 7-ЯС-04. До того ж Микола може вийти в іншому місці, як Юля.

Данило витратив кілька секунд не на суперечку, а на оцінку. Потім простягнув мені легкий рятувальний жилет і поясну страхувальну систему.

— Ітимеш між мною та Ігорем. Нічого не бери, навіть якщо річ здається твоєю. Відповідати можеш, за голосом не звертай.

— Я пам’ятаю правила.

— Тоді перевір карабін. Лівий закручений не до кінця.

Він мав рацію. Я дотягнула муфту, прикріпила до грудей тепловізор і ввімкнула реєстратор. Сергій поставив на початку дороги дві металеві віхи. Відстань між ними за лазерним далекоміром становила рівно п’ять метрів — простий контроль на випадок, якщо місце знову почне змінювати геометрію реальності.

За першою хвірткою температура впала на одинадцять градусів.

Суха на вигляд дорога проминалася під черевиками, наче торф після дощу. У заглибинах не стояло води, однак підошви залишали темні сліди. Я встромила щуп біля узбіччя. Верхні два сантиметри ґрунту були прогріті за день, нижче починався шар із температурою дев’ять і одна десята — тією самою, яку передавав старий датчик.

Позаду люди, автомобілі та сучасний берег нікуди не зникли. Я бачила сині проблискові маячки між парканами, чула генератор прожекторів і голос Сергія в навушнику. Ми не перейшли в інший час чи інше місце. Старе село зайняло простір, де одночасно лежало дно водосховища, і змусило прилади фіксувати обидві версії.

На подвір’ях стояли люди.

Жінка з відром поливала грядку, хоча земля біля її ніг лишалася сухою. Чоловік у майці лагодив велосипед. Двоє дівчат сиділи на лавці й сперечалися, кому нести кошик до церкви. У тепловізорі замість тіл виднілися видовжені холодні плями. Ніхто не повертав голови нам услід, доки ми трималися дороги.

З-за колодязя вийшов Петрик. Він був у зеленій футболці з латкою, але вінок змінився: волошки зів’яли, березове листя потемніло на краях.

— Той чоловік пішов до червоної хати, — повідомив хлопчик. — Йому сказали, що там батько.

— Хто сказав?

— Він сам. Тільки голос був не його.

Петрик дивився на мене без настороженості, яка з’являлася раніше, коли я називала його на ім’я. Тепер воно вже належало йому, а не моїй здогадці.

— Ти можеш показати дорогу до церкви?

— Можу. Але книжки там нема. Її розібрали, щоб усіх не викреслили разом.

Хлопчик пішов попереду. Ігор перевірив тепловізор і тихо вилаявся: на екрані Петрика не було зовсім. Лише вінок висів у повітрі кількома прохолодними плямами.

Біля клубу дорогу перегороджувала процесія. Жінки стояли попарно, в сорочках і темних спідницях, тримаючи березові гілки. Кількох я впізнала з бабусиної фотографії. У решти замість обличчя погляд чіплявся за окремі правильні риси — брову, складку біля рота, вигин щоки, — але скласти їх докупи не виходило. Між парами залишалося вільне місце.

Мама чекала перед церковною огорожею.

Синя сукня доходила їй до литок. На подолі темніли мокрі квіти, ніби вона щойно перейшла високу траву після дощу. Обличчя лишилося таким, яким я пам’ятала його з останнього літа: тридцять сім років, неглибока зморшка між бровами, коротке волосся, яке вона підстригла після спеки. За шістнадцять років моя пам’ять устигла зробити маму то молодшою, то старшою. Село повернуло точний вік.