Розділ 25

Вранці нічого не хотілося відкликати. Поцілунок лишився між нами разом із маминим записом, вилученими журналами й тим, що Павло зробив о четвертій тридцять сім.

Ми зустрілися у фоє «Очерету». Данило прийшов після короткого сну на станції, у чистій темно-сірій футболці, з двома паперовими стаканами. Мій чай був без цукру. Його кава — також.

— Я думала, ти п’єш солодку.

— Перестав років десять тому.

— Учора вночі дізналася, що після дванадцятої ти п’єш чай. Сьогодні — це. Надто багато нового за одну добу.

— Можу сказати щось знайоме, щоб вирівняти навантаження. Ти досі складаєш серветки вчетверо перед тим, як поставити чашку.

Я подивилася на білий квадрат під своїм стаканом. Звичка пережила університет, три орендовані квартири й Андрієве роздратування на папірці по всій кухні.

— Ти справді це пам’ятав?

— Учора побачив у лікарні. Але міг би вдати, що пам’ятав усі шістнадцять років.

Від його усмішки згадалося, як близько вночі було це обличчя. Данило також подумав про поцілунок — я помітила за коротким поглядом на мої губи, — проте не торкнувся мене при адміністраторці та двох монтажниках, які снідали біля вікна.

— Ти шкодуєш? — запитав він, коли ми вийшли на ґанок.

— Ні. Але не хочу, щоб між нами почалася окрема красива історія, поки в усіх інших усе руйнується.

— Окремої не буде. Я в ній усе одно той самий чоловік, який мовчав і пірнав без журналів.

— А я — жінка, яка приїхала на чотири дні, бо була впевнена, що тут лише тріщина в дамбі.

— Чотири вже закінчуються.

— Керівник продовжив відрядження. Учора ввечері. Після відео з церкви сперечатися перестав.

Данило кивнув, дивлячись на парковку, але кутик рота видав полегшення. Мені сподобалося, що він не приховав його цілком.

На дев’яту нас викликали до лікарні. Юля почувалася краще, проте виписувати її не збиралися: вночі температура тіла впала до тридцяти п’яти, а монітор двічі зафіксував різке уповільнення пульсу без видимої причини. У палаті тепер стояв обігрівач. На підвіконні сохли дитячі малюнки з сусіднього відділення, і медсестра прибрала всі вази з водою.

Юля сиділа, загорнувшись у синю ковдру. Поряд лежав планшет із зупиненим записом учорашньої зустрічі.

— Я не дивилася все, — сказала вона. — Тільки момент із кофтою. Коли назвали Віру, я згадала кімнату.

— Ту, де висіли сорочки?

— Так. Вони не чекали, що я назву когось навмання. Їм потрібна людина, яку я зможу уявити точно. Хода, голос, одяг. Ім’я пришиває все це до порожньої речі.

Вона показала на аркуш у клітинку. До п’яти попередніх імен додалися ще три: Віра, Надія, Ганна.

— Звідки ці?

— Після відео снилося не так, як раніше. Я була в хаті, але вже знала, що це пам’ять Ярини. Вона розкладала сорочки за родинами. Надіїна була зелена, з вузькими рукавами. Ганнина — із латкою на боці. Віриного одягу там не було.

— Бо вона не дійшла до церкви, — сказала я. — Її кофта залишилася в клубі зі скринею.

— Тоді вони збирають не тільки тих, хто пішов у процесії.

Юля відгорнула ковдру й дістала з-під неї пластикову папку. Всередині були роздруковані кадри її першої трансляції.

— Адміністраторка каналу зробила копію до того, як я все закрила. Оригінал ми не публікуватимемо, але вам віддам. На останній хвилині є те, чого не було в ефірі.

Запис із телефону тривав на сорок сім секунд довше за версію в мережі. Після падіння камера лежала об’єктивом до дороги. Чути було Юлине дихання, шурхіт трави й жіночі голоси. Вони сперечалися не про неї.

— Віру без одежі не пустять, — сказала одна.

— Її сестра пам’ятає.

— Сестра стара. Хай дасть молодшу.

Потім мамин голос промовив зовсім близько:

— Живих не беруть замість неназваних.

— Ти взяла, — відповіла інша жінка.

— Я стала на дорогу сама.

— А дочку хто питав?

Запис обірвався.

Мама не була однією з них і не була вільною. Її право вести процесію трималося на добровільному виборі, але цей вибір зробив мене частиною угоди без моєї згоди.

— Я оприлюдню лише те, що погодять родини, — сказала Юля. — І без вашої мами, якщо ви не захочете.

— Поки не публікуй нічого нового. Але не тому, що я хочу сховати її — ми не знаємо точно, та імена в записі можуть мати наслідки, яких ми ще не розуміємо.

— Я теж так вирішила. Дивно, що після всього найбезпечніше для каналу — нарешті мовчати.

Юля не всміхнулася. У її голосі лишилася тільки втомлена гіркота людини, чия робота раптом набула фізичної ціни.

Ми передали запис слідчому і поїхали до станції. Дорогою Данило двічі відповідав на виклики: у приватному будинку знайшли подвійну дитячу куртку, у музейній кімнаті переселенців намокла скриня з сорочками. Речі не рухалися, імен на них не було. Обидва місця оточили без евакуації всього кварталу.