Розділ 24

Данило передав журнал слідчому при свідках. Книгу запакували, сторінки скопіювали в присутності всіх, а доступ до комори опечатали, але для технічної оцінки слідчий дозволив мені отримати копію й додав носій до протоколу. Данило перевірив номер на запечатаному пакеті й поклав його мені в долоню. Тепер журнал мав опис, копії та людей, які відповідали за його збереження.

Коли ми вийшли, Павло залишився розмовляти телефоном біля машини. На сина він не дивився.

На станцію повернулися після одинадцятої. Оперативне керування тимчасово передали заступниці Павла, і хоча самого керівника не відсторонили, але всі маневри тепер потребували другого підпису. Для нього це, мабуть, було гірше за відкритий конфлікт, адже тепер кожне його рішення перестало бути одноосібним.

У диспетчерській я розклала цифрові копії за часом. Данило приніс дві чашки чаю та сів поруч. Каву після півночі він більше не пив — цього про нього я ще не знала.

— Ти міг віддати журнал раніше, — сказала я.

— Міг, якби знав, де саме батько його сховав. Або якби шістнадцять років тому наполіг, щоб операцію внесли чесно.

— У вісімнадцять ти не відповідав за журнал гідровузла.

— Зате пізніше допомагав його шукати й погодився на шість офіційних оглядів замість усіх. Мені було зручно думати, що достатньо витягнути Оксану, а пояснення можна залишити на потім.

Я перегорнула скан до останнього запису й збільшила примітку про датчик. Данило мовчки посунув лампу ближче.

— Добре, що ти віддав журнал.

— Пізно.

— Пізно — не те саме, що даремно.

Я повернулася до журналу. Данило не пішов: сидів поруч, звіряв час у двох колонках і час від часу підсував мені чай, коли я забувала про нього.

З вулиці проникало жовте світло натрієвої лампи. Воно ділило стіл надвоє: журнали й ноутбук лежали в освітленій частині, наші руки — у напівтіні. Данило поставив чашку й провів долонею по обличчю. За три доби він спав, мабуть, годин шість.

— Іди ляж, — сказала я. — Я дочитаю до ранку.

— За пів години тебе почне нудити від цифр, і ти все одно зробиш помилку.

— Тоді сядеш поруч і перевіриш за мною.

— Перевірю. Але спочатку відвезу тебе в готель.

— Ти зараз знову вирішуєш за мене.

— Ні. Пропоную. Якщо відмовишся, дам ключ від кімнати чергових і піду спати сам.

Я усміхнулася раніше, ніж устигла зупинити цей рух.

— Бачу, ти справді вчишся питати, а не розпоряджатися.

— Дуже повільно. Зате матеріал складний.

Тепло від його плеча відчувалося крізь рукави. Після будинку культури, Павлового голосу й шелесту сторінок ця близькість мала просту вагу. Я згадала хлопця біля клубу, який шістнадцять років тому не знав, чи готовий їхати зі мною. За ним я сумувала менше, ніж дозволяла собі думати. Більше — за людиною, якою він міг стати, якби ми не залишилися кожен зі своєю версією тієї ночі.

Тепер ця людина сиділа поруч — втомлена, доросла, з провиною, яку не скасовував мамин запис. Коли він нахилився до журналу, у волоссі над лівою скронею блиснула перша сива нитка. Я не пам’ятала її й не могла домислити за нього.

— Я сумувала не за нами у сімнадцять, — сказала я. — Точніше, не тільки за нами. Мені бракувало того, ким ти міг стати. І я довго сердилася, бо не знала, чи став.

Данило не відвів погляду.

— Тепер уже знаєш, ким я став?

— Ще не до кінця. Але вперше за багато років мені хочеться не вгадувати, а подивитися.

— Такій відповіді я вірю більше, ніж швидкому прощенню.

— Але хочу дізнатися.

Я торкнулася його обличчя. Щетина була жорсткою під пальцями, шкіра біля скроні — гарячою від утоми. Данило повернув голову й поцілував середину моєї долоні. Не потягнув ближче, чекав.

Відстань скоротила я.

Перший дотик губ вийшов обережним лише на мить. Потім Данило обійняв мене за талію й посадив ближче на край сусіднього стільця, не відриваючись. Я впізнала спосіб, у який він трохи нахиляв голову. Долоня на моїй спині була твердою й гарячою, і коли я наблизилася ще, пальці спочатку стиснулися, а тоді послабли.

Під моєю долонею його груди піднімалися часто. Данило торкнувся губами кутика рота, щоки, повернувся до поцілунку. У відчинене вікно тягло теплою травою й металом від причалу. Десь у кімнаті чергових задзвонив залишений телефон, але ніхто не рушив.

Першою зупинилася я, хоча й не через дзвінок. Поклала лоб йому на плече й кілька секунд слухала, як вирівнюється його дихання.

— Це не означає, що я все пробачила.

— Я не сприйму поцілунок як розписку.

Його долоня лежала на моїй талії легко, пальці вже розслабилися.

— І ми не повернулися туди, де були, — додала я.

— Туди я не хочу, — сказав він мені у волосся. — А що буде далі, не знаю.

Телефон задзвонив удруге. Данило відпустив мене й пішов відповідати. Сергій повідомив, що експерт оглянув мокру кофту. Тільки от зараз вишитого імені на ній більше не було.