Розділ 23

Людей випускали з будинку культури рядами, щоб не утворилася тиснява. У фоє повертали пляшки, але майже ніхто не пив. Тетяну Черненко посадили в машину швидкої: тиск піднявся, на шиї лишилися дві червоні смуги від мокрого коміра. Крізь відчинені дверцята вона дивилася на контейнер із кофтою, який поліцейський ніс до службового автомобіля.

Павло залишився біля сцени. Голова громади щось говорив йому впівголоса, показуючи на телефони в руках людей. Запис уже був у мережі. Визнання «шістнадцять років тому було так само» розійдеться окремим роликом швидше, ніж ми встигнемо скласти протокол.

— Коли саме ви побачили подвоєний одяг? — запитала я.

Начальниця цивільного захисту ввімкнула диктофон. Слідчий, який приїхав забрати кофту, став поруч.

Павло провів долонею по порожньому місцю на столі, де лежав мікрофон.

— Наступного ранку після Оксаниного зникнення. Ліда принесла на станцію синю сорочку. Сказала, знайшла її на веранді, хоча власну, з Оксаниного плаття, ще напередодні замкнула у скрині. Через годину на рукаві принесеної сорочки проступило ім’я Мар’яни.

— Що ви зробили?

— Спалили.

— Мама сказала, що одяг не можна різати. Про вогонь нічого.

— Тоді ми не мали запису з інструкціями. Сорочка горіла погано. Від неї текла вода, заливала бензин, але ми спалили. — Павло говорив рівно, тільки великий палець без кінця натирав край нігтя. — Того ж вечора така сама висіла в Ліди на воротях. Уже без твого імені.

— І ви підняли рівень.

— Перед тим зник хлопець із ремонтної бригади. Почув дружину з водоприймальної галереї, пішов униз без каски й страховки. Знайшли в сухому оглядовому колодязі, непритомного, з ряскою в роті. Він не пам’ятав, як зайшов. Що б ти зробила на моєму місці?

— Зупинила роботи, повідомила область і зафіксувала все.

— Повідомили. Приїхали двоє з управління, подивилися на сорочку, якої на той час уже не було, і на хлопця без жодної травми. Порадили не ганьбити об’єкт. Вода піднялася після маневру, поклики припинились. Для громади це спрацювало.

— Для мами — ні.

Павло вперше відвів погляд.

— Її ми шукали.

— Неофіційними зануреннями, яких немає в журналах? Данило вже розповів про них. А мама — що цим усе не обмежилося.

Він глянув на сина. Данило стояв за моїм плечем, не втручався й не намагався пом’якшити жодне формулювання.

— Первинні журнали де? — запитав слідчий.

— Після реконструкції їх мали утилізувати.

— Зранку вони ще були в насосному корпусі, — сказав Данило. — На полиці лишився чистий прямокутник, у пилюці — свіжі сліди візка. Камера над службовим виїздом покаже машину.

— Камера не працює третій місяць, — відповів Павло.

— Та, про яку ти знаєш. Сергій поставив другу після крадіжки кабелю.

На Павловому обличчі з’явилося не здивування, а втомлене роздратування людини, чий працівник виявив зайву ініціативу. Слідчий попросив Данила надіслати запис.

Ми дивилися його просто на сцені. О 06:42 білий службовий фургон під’їхав до насосного корпусу. Двоє працівників винесли чотири коробки й повезли в бік нижнього шлюзу. За кермом сидів заступник Павла.

— Куди він їх відвіз? — запитав слідчий.

— У стару комору при щитовій, — відповів Павло. — Там сухіше. Я збирався провести інвентаризацію.

— Після наказу не видавати архів?

— Саме тому. Пів селища тепер хоче потрапити всередину.

Версія була не безглузда. Якби коробки не вивезли потай у день, коли ними зацікавилося слідство, вона могла б навіть переконати.

До нижнього шлюзу поїхали двома машинами. Павла посадили до слідчого, ми з Данилом рушили за ними. Сергій залишився з контейнером до приїзду експертів.

— Ти знав про другу камеру? — запитала я.

— Підписував заявку на акумулятор.

— Батько справді міг переносити папери через вологість?

Данило знизив швидкість перед розбитим переїздом.

— Міг. Він майже завжди робить щось, що можна пояснити правильною причиною. Проблема починається там, де правильну причину має тільки він.

Стара щитова стояла нижче греблі, поруч із бетонним каналом. Води в ньому було мало, а на вологих стінах залишилися горизонтальні смуги різних років. Комора мала двоє дверей. Зовнішні відчинив заступник Павла, внутрішні — Данило своїм ключем.

— Я наказував замінити замок, — сказав Павло.

— Не встигли оформити акт, — нагадав Данило.

Усередині пахло мастилом, картоном і старою гумою. Коробки стояли за списаним трансформатором, накриті брезентом. На верхній маркером вивели: «Рівні. До реконструкції». Поруч лежав пакет із новими навісними замками.

Слідчий почав опис. Кожну коробку відкривали на камеру, нумерували книги, перевіряли першу й останню сторінки. Павло спостерігав мовчки. Коли з третьої дістали журнал оперативних перемикань за рік маминого зникнення, він попросив адвоката.