Розділ 22

До шостої будинок культури був повний. Люди стояли в проходах, на підвіконнях і біля відчинених дверей, і оскільки кондиціонер не працював, завідувачка винесла два промислові вентилятори. Вони піднімали зі сцени пил і раз по раз глушили мікрофон.

Павло сидів за довгим столом поруч із головою громади, поліцейським та начальницею районного відділу цивільного захисту. Мені залишили місце з краю.

Данило стояв біля бокового проходу разом із Сергієм — рятувальники перевіряли сумки й просили лишити пляшки з водою у фоє. Ще три дні тому це виглядало б безглуздою самодіяльною забобонністю, та тепер люди слухалися без суперечок.

Тетяна Черненко тримала полотняну сумку на колінах. Вона відмовилася віддати кофти поліції до зустрічі: хотіла, щоб усі побачили обидві.

Голова громади почав із посухи, обмежень доступу та відповідальності за проникнення на гідротехнічний об’єкт. Його промова була складена до подій біля церкви й уже не відповідала настрою зали. На словах «підстав для паніки немає» хтось голосно запитав, чи вода в легенях Юлі Романенко також не є підставою.

— Стан пані Романенко стабільний, — відповіла начальниця цивільного захисту. — Причини встановлюють медики й слідство. Просимо не поширювати неперевірених версій.

— А перевірена версія де? — озвався чоловік із третього ряду. — У мене в колодязі вночі співали.

Зала загомоніла. Жінка біля сцени розповідала про мокрі дитячі сліди у ванній, хтось заперечував, що в старих трубах будь-що може гудіти. Кожна історія окремо мала звичайне пояснення. Разом вони складали карту: колодязі, крани, политі городи, мокрі підвали.

Я попросила мікрофон.

— Ми не знаємо природи всіх випадків, але вже бачимо повторювану умову: вода або речі, які були у воді. Поки триває перевірка, не відповідайте знайомим голосам із колодязів та водогону, не йдіть за ними й не називайте людей, яких чуєте. Якщо з’явилася чужа або подвоєна річ, не вдягайте її. Відійдіть, зафіксуйте місце й телефонуйте поліції.

— А воду пити можна? — спитала жінка біля виходу.

— У нас немає жодних даних про небезпеку питної води. Йдеться не про кожну склянку. Важливий контакт із місцем, річчю та покликом.

Павло нахилився до мікрофона.

— Саме так народжується паніка. Спочатку «немає даних», потім люди перестають користуватися водогоном. На гідровузлі зафіксовано аномальний сигнал, його досліджують. Решта — свідчення, які не пройшли перевірки.

— Моя кофта пройде? — запитала Тетяна.

Вона поставила сумку на стіл у першому ряду. Данило рушив до неї, але я похитала головою: різка спроба забрати річ лише підштовхнула б людей ближче.

Тетяна витягла першу кофту. Коричнева вовна місцями збилася, зелена фарба на ґудзиках стерлася. Річ пахла нафталіном і довгим зберіганням.

Друга була такою самою. Не схожою — повтореною до найдрібнішої помилки. Надщерблений третій ґудзик, латка під правою пахвою, нерівна петля біля коміра. Вовна мала свіжий колір, але з рукавів на підлогу падали краплі.

— Учора її не було, — сказала Тетяна. — Шафу я перебирала навесні.

Начальниця цивільного захисту попросила всіх відійти. Поліцейський надягнув рукавички, розкрив пакет для доказів. Павло не дивився на нього. Він стежив за водою, що повільно збиралася між дошками підлоги.

— Не називайте власницю, — сказав він.

У мікрофон ці слова пролунали виразніше за всю попередню промову.

Я повернулася до нього.

— Чому?

Павло зрозумів помилку, але виправляти її було пізно.

— Ти сама щойно просила не називати.

— Я пояснила, звідки взяла правило. Ви касету не слухали.

— Лідія говорила про це роками.

— Мені не говорила, а вам — так?

Відповісти він не встиг.

— Це Вірина, — вигукнув хтось із задніх рядів. — Танька ж від ранку всім показує.

Мокра кофта осіла на столі. Рукави, щойно пласкі, округлилися від плечей до ліктів. Тканина набувала ваги майже непомітно, наче всередині повільно розправляли руки. Нижні ґудзики застебнулися один за одним. Ніхто їх не торкався.

Тетяна підвелася.

— Віро?

Кофта повернулася до неї.

Рух був малий: правий рукав посунувся по столу на кілька сантиметрів, комір піднявся. Цього вистачило. Люди біля проходу подалися до дверей, стільці з гуркотом зсунулися, одна жінка впустила сумку. Ніхто не кричав — гірше діяло те, що річ рухалася повільно й ніби мала час.

Тетяна простягнула руки.

— Не торкайтеся, — сказала я й устигла перехопити її за зап’ясток.

— Вона мерзла, — прошепотіла жінка. — Того дня дощ збирався. Віра пішла без хустки.

Кофта зісковзнула зі столу. Порожні рукави лягли Тетяні на плечі, наче хтось став позаду й приміряв на неї річ. Мокра вовна торкнулася шиї. Тетянине обличчя змінилося — не рисами, а впізнаванням. Вона перестала чути залу.