Розділ 21

До четвертої ранку сигнал дійшов до старої канави й зупинився. На сучасній карті там лежало сухе поле, де напередодні знайшли Юлю. Глибина весь цей час не змінювалася: три метри води над приладом, якого не існувало.

Я записала координати, експортувала сирі пакети й тільки тоді лягла, та сон тривав менше двох годин. О сьомій Данило подзвонив попередити, що слідчий уже їде до насосного корпусу, але Павло наказав змінити замки.

— Встиг? — запитала я.

— Не знаю. Черговий не виконав наказ без акта передачі. Зараз батько оформлює.

— А ти?

— Стою біля дверей і заважаю всім працювати швидко.

На задньому плані хтось вимагав покласти телефон. Данило спокійно відповів, що веде службову розмову, й повернувся до мене:

— До архіву їдь без нас. Я попередив пані Олену, вона підготувала справи про переселення. І поснідай.

— Останнє також службове?

— Ні. Але в тебе вчора тремтіли руки, коли ти тримала касету.

Я хотіла заперечити, що не від голоду, натомість замовила внизу сирники, з’їла два й третій загорнула в серветку. Данило мав рацію щодо тремтіння лише частково, але організм не зобов’язаний був розрізняти причини.

До районного архіву я повернулася вдруге. Він займав перший поверх колишнього побуткомбінату. Над входом збереглася вивіска «Ремонт годинників», у коридорі — мозаїка з жінкою у червоній хустці, яка тримала праску. Кондиціонера не було. Вентилятор ганяв між стелажами тепле повітря і ворушив паперові закладки.

Пані Олена, з якою ми напередодні звіряли транспортну відомість, замість привітання показала на мій рюкзак.

— Воду залиште в шафці. Після вчорашнього я вже не знаю, це правило збереження фондів чи техніка безпеки.

— Хтось приходив?

— Пів громади. Одні хочуть підтвердити, що їхні родичі виїхали. Інші — що не виїхали. Ще троє шукали церковну книгу, бо почули про скарб.

У читальній кімнаті на нас чекало сім справ. Евакуаційні відомості, інвентаризація садиб, списки виплат, акти перенесення кладовища, журнали видачі пального та харчування переселенців. Дві папки мали нові картонні обкладинки: оригінали пошкодила вода під час аварії опалення в дев’яностих.

— Копії робили тоді ж? — запитала я.

— Частину. Решту у двотисячних. Дивіться не лише на текст, а й на нумерацію аркушів. Її не відновлювали.

Нестачу місць у вантажівці й вісімнадцять пайків на сорок одну людину ми встановили ще напередодні, тож тепер я перевіряла не виїзд, а прибуття. До актів підшили адреси нового поселення, однак підтвердження з гуртожитків і сільрад збереглися менш ніж для половини пасажирів останнього рейсу.

Ярини Левченко не було в журналі районного гуртожитку. Для Катерини та Петра Яковенків указали родичку в Сумах без вулиці й номера будинку. Олену Рудик нібито направили до сусідньої області, але районна рада повернула запит із позначкою «не прибувала». Навпроти Христини Бойчук стояла адреса будинку, знесеного за три роки до переселення.

Олена й Христина були серед імен, які Юля записала чужим почерком.

— Поліція вже надіслала повторні запити? — спитала я.

— Учора ввечері. Але за Яковенками відповідати нікому, а архів гуртожитку в сусідній області згорів. Тут треба доводити не те, що запис фальшивий. Треба з’ясувати, куди люди поділися насправді.

Самі підписи ми вже бачили: різні прізвища, однаковий нахил і короткий натиск наприкінці. Сьогодні пані Олена знайшла чорновий примірник акта. У ньому навпроти дванадцяти імен графа підпису лишалася порожньою. На чистовому аркуші саме ці дванадцять людей розписалися хрестиками.

— Могли їх вивезти окремо? — запитала я.

— Могли. Але відомість пального в нас повна. Того дня заправляли цю вантажівку, мотоцикл голови сільради й автоцистерну будівельників. Другого пасажирського рейсу немає.

В акті перенесення кладовища рахували сто вісімнадцять могил. На довоєнному плані, складеному для проєкту водосховища, я нарахувала сто сорок три позначки. Двадцять п’ять поховань зникли між обстеженням і звітом. Частину могли не перенести через зруйновані хрести, однак у документах не було ані пояснення, ані схеми залишених ділянок.

Близько одинадцятої пані Олена принесла тонку папку, якої не було в описі на сайті.

— Це знайшлося в коробці з районними скаргами. Формально не наш фонд, тому під час оцифрування не спливло.

Усередині лежали три заяви мешканців. У першій жінка просила відкласти затоплення на тиждень, бо її мати лежала після інсульту й не могла їхати у відкритому кузові. Друга вимагала повернути з клубу скриню з одягом, помилково відправлену з чужою родиною. Третю написав священник: церковні книги та кістки з північного краю кладовища не винесені, у селі залишається щонайменше двадцять три людини.

На всіх заявах стояла одна резолюція: «Перевірено. Об’єкт звільнено». Підпис нерозбірливий, поряд — ініціали С. М. К.

Пані Олена збільшила відсканований відбиток печатки.

— Начальником дільниці був Степан Миколайович Крамар, — сказала вона. — Данилів дід. У день останнього рейсу він ще й сів за кермо вантажівки.