Розділ 20

Магнітофон тихо тягнув плівку. За вікном дзенькнуло відро пані Галини, хтось проїхав вулицею на велосипеді, а мамине дихання, записане шістнадцять років тому, лишалося в кухні найживішим звуком.

— Ліда витягла з церкви кілька аркушів ще перед затопленням, — продовжила мама. — Не тому, що знала, як усе станеться. Вона рятувала метрики від районного начальства. Потім повикреслювала тих, кого за актами нібито вивезли. Думала, не можна поминати живих як мертвих. Тепер уже не певна, хто з них справді виїхав.

Стілець під пані Галиною скрипнув. Вона сиділа навпроти, притиснувши до живота складений фартух. Після першої маминої фрази сусідка більше не намагалася вийти з кухні.

— У синій сорочці п’ять імен, — говорив запис. — Решту я шукатиму сама. Якщо не повернуся, не вдягай її і не давай нікому приміряти. Одежа там не гріє. Вона тримає обрис, доки пам’ятає, для кого зроблена. Порожня бере перше ім’я, яке їй дадуть.

Слідчий перевів камеру на сорочку, розкладену в сусідній кімнаті на білому простирадлі. Крізь двері було видно темний льон, червоні смужки під коміром і Данилову руку біля краю столу. Він стежив, щоб ніхто не торкнувся тканини.

— Імен біля води не кажіть, — додала мама. — Не тому, що кожне слово когось уб’є. Казка так простіша, але це неправда. Ім’я показує напрямок. Мертвій — до нас. Живій — від нас. Куди саме поведе дорога, залежить від того, хто її тримає.

Плівка клацнула на стику. Мамин голос урвався, повернувся тихішим — тепер вона, мабуть, відійшла від диктофона.

— Перевіряєш? — запитав хтось далеко.

— Пишеться, — відповіла мама.

Другий голос був дитячим. Хлопчик не шепотів і не тягнув слова. Говорив буденно, трохи нетерпляче, як дитина, яку дорослі змушують чекати, поки закінчать незрозумілу роботу.

— А Катеринину пришила?

У кухні пані Галина затиснула фартух у кулаці.

— Пришила, — сказала мама на плівці. — І твою доробили.

— Моя мала.

— Ліда лишила запас у рукавах. Вистачить.

Я подивилася на Данила. Він також упізнав голос. Мама зробила касету в ніч свого зникнення — принаймні так свідчила дата на наклейці, її одяг у шафі й бабусині показання поліції. Петрик загинув за тридцять шість років до того.

— А Мар’яну не пиши, — сказав хлопчик.

Записана тиша тривала кілька секунд. У ній шелестіло листя й нерівно працював старий холодильник. Наш холодильник у кутку зараз мовчав, від’єднаний від розетки.

— Не пиши, — повторив Петрик. — Вона ще не йде.

Мама повернулася ближче до диктофона.

— Якщо почуєш мій голос із крана, колодязя або з мокрого одягу, перевір мене чимось новим. Тим, чого я не могла знати. Справжня я теж можу не відповісти. Але та, що складена з твоєї пам’яті, відповість тільки тобою.

Вона вдихнула й заговорила швидше, ніби часу лишалося мало.

— Стару дорогу треба відкрити до сухої межі й провести всіх за канаву. Самої тканини недостатньо. Самих імен також. Павло знає, як повернути воду, але він спробує просто залити село. Не дозволяй робити це різко. Минулого разу вода їх приспала, не забрала. Якщо не знайдеш усіх, краще не починай.

Десь поряд ударив дзвін. Один раз — глухо, без металевого відлуння, наче язик торкнувся дерева.

— Мамо, — сказала я, хоча почути мене вона не могла.

— Я хотіла розповісти тобі раніше, — озвалася плівка після паузи. — Щоразу вирішувала: після вступу, після першої сесії, коли приїдеш на довше. Це не оберігало тебе. Просто давало мені ще один день, коли ти дивилася на мене й не знала, що я вже обрала за нас обох.

Тут її голос змінився. Не зламався — мама не плакала, — тільки кілька слів вийшли надто повільними.

— Не повторюй за мною цієї помилки. Ні з Данилом, ні з собою. Він бачив, куди я пішла. Решту нехай розповість сам, бо не все в нього просила я.

За кілька секунд вона вимкнула диктофон. Кнопка сухо вдарила об корпус, але плівка чомусь ішла далі. Спочатку записувала порожній двір, потім кроки. Мама віднесла апарат у дім чи просто відійшла — відстані зі звуку не визначити. Дитячий голос запитав:

— Якщо Мар’яна не зможе повернутися, ти поведеш замість неї?

— Якщо доведеться. Вона сердитиметься, але матиме на це право.

Касета скінчилася. Котушка оберталася ще мить, потім магнітофон вимкнувся з механічним стуком.

Ніхто не заговорив одразу. Слідчий перевірив, чи зберігся цифровий файл, понятий біля вікна витер об штани спітнілі долоні. Пані Галина дивилася на стіл, де в деревині темніли сліди від гарячих каструль.

— Ви чули цю касету раніше? — запитав слідчий.

— Ні. Якби чула, хіба сиділа б стільки років коло того клятого колодязя? — Сусідка обтерла обличчя фартухом. — Ліда сказала, Оксана лишила Мар’яні пояснення. Я думала, лист.

— Що означає «перевести за канаву»?

— У Старих Ясенцях за північною канавою вже були поля. Там закінчувалося село. На проводи йшли туди, до першого жита. Далі не озиралися.