Розділ 19

У коридорі Данило підвівся ще до того, як відчинилися двері. Поряд стояла медсестра, тому він мовчки віддав мені пакет із речами й дочекався, поки вона перевірить чеки для протоколу.

— Треба повернутися до бабусиної хати, — сказала я на сходах. — Сьогодні.

— Через ключ?

— Ярина сховала сторінки в скрині. Принаймні Юля це пам’ятає.

— Вона назвала Ярину?

Я подала йому фотографію аркуша. Данило прочитав імена двічі.

— У бабусиному списку було сім читабельних. Олени й Христини серед них немає.

— Отже, або Юля бачила джерело, якого ми не маємо, або хтось навчив її цих імен.

— Обидві версії треба перевіряти.

На лікарняному ґанку сонце било в білу плитку. Данило став у вузькій смузі тіні біля мене. Його плече торкалося мого, і цього разу ніхто не відсунувся.

— Що вона зробила з твоїм ім’ям? — запитав він.

— Хто?

— Та жінка із сорочкою. Ти вийшла звідти бліда не через архів.

Розповідаючи, я дивилася на парковку. Чоловік перекладав кавуни з багажника на візок, два санітари курили біля службового входу. Звичайність навколо тримала мене краще за будь-які запевнення.

Данило дослухав до кінця.

— Після того, що сталося з Юлею, біля старої межі працюємо тільки парами, — сказав Данило. — Це стосується всіх, мене також. Якщо я забуду, нагадаєш.

Я повернула голову.

— Оце вже схоже на правило, а не на наказ спеціально для мене.

— Повільно, але вчуся розрізняти.

Його рука лежала на поручні долонею догори. Я торкнулася мізинцем шраму біля зап’ястка, потім поклала свою долоню поверх. Шкіра в Данила нагрілася на сонці, під великим пальцем рівно бився пульс.

Данило переплів наші пальці. Тримав недовго — доки з лікарні не вийшла медсестра, але відпустив не відразу.

Слідчий погодився перевірити ключ у бабусиній скрині — йому також було простіше отримати відповідь без нового занурення. О четвертій ми зустрілися в Рудні: він, двоє понятих із сільради, я та Данило. Пані Галина спостерігала з-за свого паркану й демонстративно не втручалася.

Паперова пломба на коморі лишилася цілою. Слідчий зняв її на камеру, відкрив пакет із ключем і дозволив мені вставити його в замкову щілину скрині.

Ключ увійшов на всю довжину і повернувся, хоча й лише після сильного натиску. Усередині клацнув механізм, але кришка, відкрита ще вранці, не змінилася. Данило вийняв полотно, обережно перекладаючи кожну сорочку на чисте простирадло. На дні лежали дві широкі дошки без ручок.

Підчепивши одну пласким шпателем, слідчий підняв фальшиве дно.

У кухні відкрився кран.

Ми почули воду крізь двоє дверей. Струмінь ударив у металеву мийку, нерівно забулькав у трубі. Пані Галина гукнула з подвір’я, чи все гаразд.

— Перекрийте вентиль у сінях, — попросив слідчий одного з понятих.

Чоловік вийшов із комори. За кілька секунд вода стихла.

Тоді з кухні озвалася мама.

— Мар’янко, не чіпай. Поріжешся.

Так вона говорила, коли я лізла до шухляди з ножами. Той самий м’який докір, наголос на першому складі мого імені. У коморі всі повернулися до дверей.

— Оксано? — почала пані Галина з двору.

— Не називайте, — різко сказав Данило.

Він став між мною та виходом у кухню, але не затулив огляду. Я бачила темний коридор, край мийки й суху підлогу. Голос повторив ближче:

— Мар’янко, ходи до мене. Я сама покажу.

Ніхто не рушив.

— Мама ніколи не називала мене Мар’янкою після мого шістнадцятиріччя, — сказала я. — Я просила.

— Воно взяло старіше, — тихо відповів Данило.

З кухні долинув зітх. У зливі щось зашкрябало, наче по металу провели нігтями. Потім усе скінчилося.

Понятий повернувся блідий, із розвідним ключем у руці.

— Вентиль був перекритий. Я його тільки сильніше дотягнув.

Слідчий оглянув кран, труби й запис із телефонів. У протоколі з’явився «невстановлений жіночий голос із кухонного приміщення». Ніхто не запропонував кращого формулювання.

Під фальшивим дном лежали церковні аркуші, загорнуті у вощений папір. Чорнило розпливлося по краях, але більшість записів можна було прочитати. Народження, шлюби, смерті за 1961–1974 роки. На останньому аркуші — хрещення Петра Яковенка, сина Катерини, і запис про смерть Ярининої немовляти, яке прожило два дні. Ім’я дитини в офіційних документах переселення не значилося.

Поряд лежала жіноча сорочка. Не біла: льон пофарбували в темно-синій, на манжетах вишили дрібні світлі квіти, і їхній малюнок майже збігався з маминим платтям на відео. На внутрішньому боці коміра червоною ниткою було пришито кілька вузьких смужок полотна з чужими іменами. Ярина. Катерина. Олена. Христина. Петро.